10. Маша|Тимур. Відверта розмова про минуле.

Рука все ще ніби вогнем палала. Мені не вірилось, що Тимур міг отак схопити мене, та ще й кинути в обличчя ту фразу про угоду.
Було дуже боляче: не фізично, а морально.
Все ж, схоже, що він вирішив, що я була просто іграшкою.
Але навіть якщо я кохала його, не могла дозволити таке. Я все ж поважала себе.
Напевно, мені варто було вже забути про нього, перестати плекати якісь примарні надії на нормальні стосунки. Все, на що він здатен — ігри заради бізнесу та прихильності батьків, а все інше я собі просто напридумувала.
— Машо, як ти? — запитав Діма, і я раптом зрозуміла, що машина не їхала, а стояла.
— Нормально, — я кивнула, хоча, авжеж, це була неправда.
— Тобі треба відволіктись від всього цього, — сказав він, торкнувшись своєю долонею моєї, і зазирнувши мені в очі.
Я знов кивнула.
Діма буквально читав мої думки: мені дійсно варто було відволіктись від думок про Тимура. Ми з ним були надто різними, тож не було сенсу сподіватись на щось більше і серйозніше.
— Давай повечеряємо, я знаю одне дуже тихе місце, тобі має сподобатись, — Діма тепло усміхнувся, погладивши мою долоню, а я на цей раз таки прибрала руку.
Напевно, не варто давати йому зайвих надій, треба відмовитись.
Коли я вже відкрила було рота, щоб відмовити, Діма знов заговорив:
— Я бачу, що ти зацікавлена в ньому, — сказав він. — Але ж він точно не пара для тебе, Машо. Я знаю тебе з дитинства. Тобі потрібен надійний чоловік, такий, за яким ти будеш як за камʼяною стіною. Такий, за якого не треба буде постійно переживати і ганятися. Ти заслуговуєш на повагу, турботу, і справжні дорослі стосунки, а не дитячі ігри.
Коли Діма сказав ці слова, то на мої очі мало сльози не навернулися. Невже у мене на обличчі все було так очевидно написано?
— Просто дай мені шанс, — сказав, зазирнувши в очі. — Знаєш, з нашого розриву в школі, я так і не покохав нікого іншого, Машо. Ти все ще в моєму серці, так само, як і тоді. А, можливо, навіть і глибше.
— Я не зможу дати тобі нічого з того, що ти хочеш, — я зітхнула. — Ти ж сам сказав, — я не відводила погляд і говорила прямо та відверто. — Яким би не був Тимур, я все одно...
— Просто шанс, — відповів, торкнувшись пальцем моїх губ, тим самим змусивши замовчати. — От побачиш, я зможу зробити тебе щасливою. Тільки не відповідай зараз, — він відпустив мою руку і вийшов з машини, підійшов з іншого боку, відкрив переді мною дверцята і простягнув руку.
— Я більше не відчуваю того, що було в школі, — сказала, виходячи з машини з його допомогою. — Не хочу давати тобі якихось надій.
— А я і не прошу цього, — він усміхнувся. — Підемо...
І ми дійсно пішли всередину.
Ресторан, в який ми приїхали, дійсно здавався дуже і дуже затишним.
Нас провели до відокремленого столика вглибині зали. Відвідувачів практично не було, бо ж сьогодні понеділок.
Ми сіли за столик, нам дали меню. Цей ресторан виявився французьким.
— Порадити тобі щось? — поцікавився Діма, коли побачив, що я аж надто довго гортаю меню. — Тут дуже смачні мʼясні страви та салати. А ще в них є фірмове фондю. Памʼятаю, в школі ти любила все французьке...
— Добре, давай щось на твій смак... І з чого ти взяв, що я любила все французьке? — усміхнулась.
Я і правда була в захваті від Франції в підлітковому віці, мріяла про всяку романтику, про Париж, як місто кохання, але ж ніби як нікому про це не казала... Подруг в школі в мене практично не було, все тому, що я багато часу і сил вкладала в навчання, щоб батьки пишалися мною не менше, ніж Дашею.
Діма зробив замовлення, і тільки коли офіціант пішов, подивився на мене:
— Кумедна заколка-ейфелева вежа в молодших класах, брелок на сумці — в середніх, ну і зошити — в старших, — почав відповідати він, загинаючи пальці.
— Серйозно? — я щиро здивувалась. — І як ти це все запамʼятав?.... Ми ж були в різних класах. А зустрічались аж в старшій школі...
— Я завжди спостерігав за тобою, — Діма продовжував усміхатись. — Не одразу зрозумів, що саме відчуваю, однак коли зрозумів, то ми почали зустрічатись.
— А потім ти поїхав вчитись закордон, — я злегка сумно усміхнулась.
— А ти настільки образилась, що не відповідала на мої повідомлення, — його усмішка теж посумнішала.
— Ти не зміг сказати мені це в очі. Зізнався вже тоді, коли вилетів, — я дивилась йому в очі. — Так не можна вчиняти...
— Боявся, що якщо поговорю з тобою, то передумаю, — він не відводив погляд.
— Майже десять років пройшло...
Саме на цій моїй фразі до нас повернувся офіціант. Він приніс вино і сказав, що наше фондю скоро буде. Значить, Діма замовив фондю.
— Але знаєш, зараз я дуже шкодую про той вчинок, — він зітхнув. — Можливо, мені варто було залишитися тут...
— Чому? Ти ж отримав шикарну освіту, попрацював закордоном і по поверненні одразу почав карʼєру. Судячи з фейсбуку, все пішло за тим твоїм планом, — наші погляди все ще були прикуті одне до одного.
— Тому що я все ще кохаю тебе, Машо. Хотів повернутись з Америки багатим та успішним... Я ж знаю, хто твої батьки. Вони ніколи б не дозволили тобі бути зі мною таким, який я був тоді.
Сказати, що це його зізнання мене шокувало — нічого не сказати....
— Але ж ти знав, що мені все одно на думку батьків...
— Ні, — він похитав головою. — Ти КАЗАЛА, що тобі все одно. Але тобі не все одно. І ніколи не було все одно, я знав це.
— Що ти маєш на увазі?
Я зовсім не очікувала такого діалогу.
— Те, що сказав, — він знизав плечима. — Тобі ніколи не було все одно. Якби було все одно, то ти б не пішла на економіста, а зайнялась би творчістю, хіба ні? А зараз, замість того, щоб займатися улюбленою справою, працюєш на того багатенького хлопчика. Він, напевно, десь твій однолітка? А вже фірмою керує. Точно тому, що татко бізнес передав.
— Не кажи так про Тимура, — не знаю чому, але слова про мене не так чіпляли, а от як тільки Діма згадав Тимура, то я не змогла стриматись.
— Але ж це правда. Він — мажор, який отримав все тільки тому, що народився в багатій родині, — Діма знизав плечима.
— Тимур — хороший керівник, — відповіла, але голос не звучав надто впевнено.
— Хоч ти і кажеш так, насправді сама не вважаєш, що це правда, — Діма усміхнувся. — Ти просто надто добра. Напевно, половина його вдалих справ були вдалими саме завдяки тобі. Бо, окрім того, що ти добра, ти ще й дуже старанна. Я прекрасно це памʼятаю...
Я вже хотіла щось відповісти, хотіла знов захистити Тимура, бо ж знала, що він, хоч і не дуже відповідальний, однак дійсно талановитий керівник, однак саме в цей момент нам піднесли фондю.
— Сподіваюсь, воно тобі сподобається, — Діма подивився на мене з ніжністю. — Знаєш, Машо, я зроблю все заради того, щоб ти знов почала насолоджуватись життям. Я повернувся і тепер планую знов завоювати твоє серце....