9. Маша|Тимур. Зустріч з минулим.

Так, треба буде сьогодні зʼїздити в торгівельний центр, бо вже і знижки почались.
Я заблокувала мобільний, бо Тимур раптом почав наближатись до мене. Так неочікувано...
Наші погляди зустрілись, коли ми стояли вже дуже близько. Тимур буквально гіпнотизував мене. Дивився так, як до цього ще ніколи не дивився.
Я прямо відчувала між нами щось, чи був це потяг?
Він підійняв руку і торкнувся моєї щоки тильною стороною долоні.
Я не розуміла, що відбувається і просто дивилась йому в очі. З одного боку, хотілось, щоб він продовжував, а з іншого... Все і без цього було надто заплутано.
Тимур ніколи не буде серйозним. В нього в голові завжди був і буде спорт. Він надто сильно любить змагатись, мені треба було відсторонитися, щоб потім не страждати зайвий раз, але я не могла. Дивилась в його очі й тонула в погляді коханого чоловіка.
Серце забилось ще швидше, коли він почав нахилятись до мене. Я вже мало не почала прикривати очі, коли телефон в моїй руці раптово задзвонив і мало не випав з моїх рук.
Момент було зруйновано. Я швидко піднесла телефон до вуха і натиснула «відповісти», навіть не читаючи, хто дзвонив. Відвернулась від Тимура на сто вісімдесят градусів і відповіла:
— Алло?
— Привіт, Машо, твій голос ані краплі не змінився, — почула я до болю знайомий голос.
— Діма? — в шоці перепитала я.
— Впізнала, — я буквально відчула, що хлопець на іншому кінці усміхнувся. — Я щасливий, що це так.
— Впізнала, — я мимоволі усміхнулась і пішла на вихід з приймальної.
Хотілось якомога швидше опинитися подалі від Тимура та від цієї не дуже зручної ситуації загалом.
Я не збиралася ставати ще одним його трофеєм або просто якоюсь забаганкою. Що б йому там в голову не стукнуло, це мине швидко, а я потім буду страждати.
—...Ти не проти? — почулось мені зі слухавки.
— А, так, тобто ні, а про що ти? — здивувалась я.
Все прослухала, поки думала про те, що щойно сталося між мною і Тимуром.
— От і добре, — загадково-радісно сказав хлопець. — Тоді я заїду за тобою о шостій.
— Я о шостій тільки завершую роботу... — злегка розгубилася.
— Знаю. Приїду і заберу тебе на вечерю, як і сказав. Ти ж погодилась. Я знаю, що ти не з тих, хто буде брати слово назад, правда, Машо? — перепитав Діма.
— Правда, — я зітхнула. — Але може давай ти забереш мене з дому, а не з роботи? — запропонувала йому.
— Машо, якщо ти переживаєш про свій вигляд чи щось таке, не варто. Ти прекрасно виглядаєш в будь-чому, я впевнений. Більше того, я навіть хочу побачити тебе в офісному одязі.
Блін, та справа ж не в одязі... Я озирнулась і раптом зрозуміла, що Тимур весь цей час стояв прямо за мною. Навіть не відійшов...
Щоки одразу покрилися румʼянцем. Я не очікувала цього. Наші погляди знов зустрілись. Очі мого боса, здається, аж потемніли.
Він дивився уважно, дуже уважно. Схрестив руки на грудях і трохи схилив голову на бік. Стояв так близько, що напевно міг почути й слова Діми.
Але чому був такий незадоволений? Ми ж з ним не пара чи щось таке... Ми навіть не друзі нормальні!
Чомусь починала злитися через його невдоволений погляд. Все ж я не з тих, хто буде щось робити тільки для того, щоб не розчарувати Тимура. У нього було достатньо шансів проявити свої почуття, однак він не став. Значить, цих почуттів, скоріш за все, просто нема.
— Машо, ти ще на цій планеті? — знов почула приємний голос з телефону.
— Дякую, добре, я буду біля головного входу о шостій десять, бувай, — сказала і відбила виклик.
— Правда підеш з ним? — Тимур зазирнув мені в очі.
— Чому ні? Я вільна жінка і...
— Ти забула, що погодилась грати мою наречену? — нагадав він.
І тут до мене дійшло. Вся його злість — це навіть не ревнощі. Він просто боявся, що я зруйную його план!
— При чому тут це? Я йду на зустріч з однокласником, маю право. Чи якщо я граю твою наречену, то навіть не можу зустрічатися з особами протилежної статі? — тихо, але дуже впевнено перепитала я.
— Але він явно не дружби від тебе хоче!
— Навіть якщо і так! — я починала дійсно злитися... Від розчарування.
Злість як захисна реакція набагато краща, аніж сльози. Принаймні, на мою думку.
— Ти обіцяла допомогти, Машо! — не заспокоювався Тимур.
— Я і не відмовляюсь. Але це виключно ділові стосунки. Не плутай їх з якимись іншими, Тимуре. Я не збираюсь весь свій час грати когось там. І якщо я хочу зустрітись з однокласником, то я зроблю це, — сказала і пішла за свій стіл.
Насправді не те щоб я хотіла зустрітися з ним. Але раз вже так вийшло, то вийшло. Сама винна, що все прослухала. І хоч раніше я була по вуха закохана в Діму, я знала, що зараз скоріш за все не відчую зовсім нічого...
В моєму серці оселився і ніяк не виходив звідти тільки один хлопець. Вітряний, самовпевнений, такий, який точно не створений для серйозних стосунків.
І навіть коли я думала, що він нарешті почав змінюватись, Тимур не полишив клуби та тому подібне. Мені просто треба триматися від нього якомога далі. А ще краще — дійсно переключитися.
Хоча навряд це вийде так просто.
Хотілось підійняти очі й подивитися, чи Тимур все ще тут, в приймальні, чи пішов до себе.
По ходу, накрилася моя поїздка в торговельний центр... Як можна було прослухати все, що казав Діма, просто через думки про Тимура?
Так я ніколи не зможу забути його... І найпечальніше в цьому те, що у мене окрім нього взагалі нема жодної близької людини.
Мені навіть ні з ким обговорити все те, що відбувається на серці.
Ані близьких друзів, ані родичів... І хоч сестра принаймні по віку доволі близька до мого і гіпотетично ми б могли з нею подружитися, все одно мені треба тримати себе в руках. Не знаю чому, але мені дуже не хотілось, щоб хтось з моєї родини думав про Тимура щось погане.
А якби я виливала душу комусь з них, то саме така думка може і промайнути в головах родичів. Я не могла цього допустити.
Ніколи особливо не переймалася, як рідня думає про мене саму, однак чомусь дуже не хотілось, щоб вони думали погано про Тимура.
— Ти так і будеш тут сидіти? — голос Тимура буквально повернув мене до реальності. — Вже майже шоста. Вставай, тебе там, напевно, вже чекають. Не будь мною і не запізнюйся.
— Що? — в шоці перепитала я.
— Побачення. Ти ж домовилась на шосту. Підемо на парковку. Я проведу тебе, — казав твердо. — Вдягайся.
Ніколи не бачила його таким серйозним. Навіть слова поперек не змогла сказати одразу, а потім він просто взяв пальто і вийшов з приймальної...
Швидко зібралась і накинула верхній одяг. Шапку і сумочку тримала в руці. Навіть губи не підфарбувала з цим Тимуром...
Коли вийшла з приймальної, побачила, що Тимур стояв буквально під дверима, обпершись на стіну і схрестивши руки на грудях.
— Готова? — він оглянув мене з ніг до голови. Дуже пронизливий погляд.
— Так, — я кивнула.
— Тоді пішли, — він відлип від стіни та пішов на вихід.
Я ж слідувала за ним.
Спочатку пройшли до ліфта, Тимур викликав його, зайшли в середину... Їхали вниз. Він мовчав і виглядав задумливо, а я і сама не знала, що сказати. Поводився дивно. Я думала, що він або просто все це проігнорує, або ж витворить щось таке, що... Ні. Нащо я думала про таке?
Зайшли на паркінг і майже одразу побачили чорний мерседес, якийсь дуже дорогий і крутий. Мерседес блимнув фарами й звідти майже одразу вийшов Діма.
Ми з Тимуром підійшли до машини. Діма, здавалось, був здивований.
— Доброго вечора, я Тимур, Машин бос і найкращий друг, — Тимур простягнув руку Дімі.
— Доброго вечора, — Діма усміхнувся і потиснув  руку. — А я Діма, ми з Машею раніше зустрічалися. І зараз я теж везу її на побачення, — він відпустив його руку, а потім обійняв мене і поцілував у щоку. — Радий нарешті побачити тебе. Виглядаєш просто божественно. Поїхали?...