3. Тимур. Серйозніше нема куди.

Як тільки ми доїхали до її дому, зупинився.

— Машо, будь ласка, подумай щодо моєї пропозиції, — сказав, подивившись їй в очі.

— Ти правда серйозно? — знов перепитала Маша.

— Серйозніше нема куди, — відповів так і не відвевши погляду. — Обіцяю, я забеспечу тебе всіма умовами для написання твоєї першої книги.

— Добре, — кивнула.

— Ти погоджуєшся?

— Ні, — похитала головою.— Але обіцяю подумати над цією твоєю пропозицією, навіть якщо вона й здається мені абсурдною.

— Дякую, ти справжній друг, — усміхнувся, коли Маша вже відкривала дверцята машини і виходила. — До зустрічі.

— До понеділка, босе, — помахала мені рукою, вийшла і пішла до свого підїзду.

Я ж завів машину і поїхав до себе. Мій лофт знаходився у протилежному кінці міста.

Всі друзі і знайомі, а також родичі постійно діставали мене щодо того, що я купив собі лофт замість будинку, як зазвичай робили інші люди нашого кола.

Але я знав, що у будинку мені буде надто порожньо і самотньо. Що б я там не казав, насправді, я сумував за тим, як ми жили в будинку вчотирьох: батько, мати, я і мій кузен, Артем.

Як тільки згадав його, то CarPlay почало розриватись від дзвінка. Дзвонив, як не дивно, саме Артем.

Я натиснув на кнопку «відповісти» і голос Артема зазвучав на всю машину:

— Тимуре, привіт, можеш говорити?

— Так, можу. Їду додому.

— Хоч з CarPlay розмовляєш? А то знаючи тебе...

— З CarPlay, — зловив себе на думці, що усміхнувся, коли почув це його питання.

Як би там не було, Артем завжди вів себе як старший брат... А я був злегка капризним та ревнивим молодшим. Як був, так і залишився.

— Добре, молодець, — похвалив Артем. — Хотів спитати, чи не хочеш з’їздити до батьків сьогодні або завтра... Мама дзвонила, казала, що вони з батьком скучили за нами. Ти ж їм майже не дзвониш.

— Ну пробач, що не такий ідеальний, як ти, — усміхнувся. — А взагалі, коли ти плануєш їхати?

— Можна прямо сьогодні, у мене вечір вільний, — запропонував Артем.

— Добре, я в принципі теж більше не маю ніяких планів, — погодився з ним.

— А якісь вже мав? Втілив? Невже нарешті зійшовся з Машею? — грайливо перепитав він, ніби знущаючись з мене.

— Що ще за «нарешті зійшовся»?  — насупився і ледь не пропустив потрібний мені поворот.

— Ну між вами завжди була ця, як її... Іскра чи що, — сказав Артем.

— Не знаю, не сказав би що прямо іскра, — зітхнув. — Вона ніколи не ставилась до мене серйозно.

— І хто у цьому винен?

— От не треба оцього зараз...

— Ну а хто, якщо не я, твій добрий старший братик? Радій, що я батькам все не розповів. Мама б була в захваті! — знущався Артем. — Сказала б, що вам терміново треба одружитися, і якомога скоріше завести діточок.

— Так, давай притормози, брате, — усміхнувся. — Куди нам діточок? Рано ще.

— Та ладно, двадцять сім, самий раз, — не погодився Артем. -— Стоп, мені тут Кріс дзвонить, відключаюсь, давай у батьків за годинку, — не питав, стверджував і одразу ж відключився.

Я зітхнув і, подивившись на годинник, вирішив їхати одразу до батьків, бо шлях звідси туди займав мінімум хвилин сорок: я точно не встигав заїхати додому.

Та й не любив запізнюватись. Навіть на такі от незаплановані зустрічі. Напевно, це був мій пунктик, але я не вважав його надто поганим. У бізнесі це навіть дуже допомагало і скоріш було плюсом, ніж мінусом.

Приїхавв на півгодини раніше, але що вже поробиш. Вийшов з машини, пішов до хвіртки, подзвонив у дзвінок. Відкрили майже відразу: схоже, батьки дійсно чекали на нас.

Машини Артема не було ані перед воротами, ані у дворі, і це значило, що я приїхав раніше за нього.

Пройшов до дверей і вони відкрились буквально переді мною: мама дійсно чекала на нас.

— Синку, привіт, — вона обійнала мене.

— Привіт, ма, — обійняв її у відповідь. — Ти так обіймаєш, ніби не бачила мене як мінімум пару років.

— А ти дійсно приїжджаєш доволі рідко, — сказав батько, з’явившись в передпокої. — А мати сумує за тобою.

— Привіт, тату, — усміхаюсь, простягаючи йому руку, як тільки мама випускає мене зі своїх обіймів.

— Привіт, синку, — потиснув руку, а вільною рукою приобійняв і похлопав мене по плечу. — Нарешті приїхав.

— Повір, батько сумує за тобою ще більше, ніж я, постійно каже, що раніше ти з’являвся вдома частіше! — весело підмітила мама.

Саме в цю мить дзвінок заздвенів.

— О, і Артемчик вже під’їхав, як добре! — одразу зраділа мама, а я закотив очі та усміхнувся.

Все ж, вони дійсно обожнювали Артема: і мама, і тато.

Ну я можливо теж не так вже й погано ставився до нього. Все ж, ми виросли разом, і він дійсно мені як брат. Та чому як... Брат він, точно брат.

Коли двері відчинились і Артем зайшов, мама одразу кинулась на нього з обіймами. Типова мама, тут нічого не поробиш... Потім пішли вітання з батьком, який також не був надто оригінальним і обійняв брата так само як і мене хвилину тому....

***

— Хлопці, взагалі-то, ми зібрали вас не просто так, — заговорила мати, коли ми вже сиділи за столом. — Як я і казала раніше,  я дуже хочу поскоріше познайомитись з вашими дівчатами. Тим паче, якщо про дівчину Артема я маю хоч якесь уявлення, то про твою, Тимуре, ти ніколи детально не розказуєш...

Артем на цій її фразі мало не засміявся. Я ж подивився на брата суворим поглядом: ми з ним домовлялись, що не будемо розповідати батькам те, що знаємо один про одного, наше правило ще з підліткового віку.

— Невже Артем вже в курсі? — здивувалась мама. — Ти познайомив її з ним раніше, ніж з нами?

— Напевно, можна і так сказати, — усміхнувся і подивився прямо на маму. — А взагалі-то, ви теж її знаєте.

Я хотів потягнути інтригу ще, однак Артем все видав за мене:

— Машка, його секретарка, — сказав брат.

— Маша, донька наших партнерів? — перепитала мама. — Ні, ну ще пару років тому я підозрювала щось таке, але...