2. Маша. Майже побачення на Книжковому Арсеналі.

Я мила посуд, коли Тимур пішов хоча б нормально вдягнутись.

Чесно кажучи, навіть не думала, що він запам’ятає. Зазвичай Тимур був не з тих, хто запам’ятовує дрібниці. Буквально два тижні тому він прийшов до мене зовсім п’яний... Сказав, що нікому і ніколи не довіряв так, як мені, і що йому здається, що ми могли б стати ідеальною парою.

Тоді він мало не поцілував мене... Вдруге в житті. Перший раз стався того разу, коли ми домовились, що більше ніколи нічого подібного, це було більш ніж два роки тому.

Тоді він напився мало не до чортиків. І це при тому, що зазвичай він не п’є так багато.

От і зараз... Не дозволила, сказала, щоб він проспався і залишила його спати у вітальні. Не хотіла, щоб він робив щось подібне у настільки п’яному стані.

З завмиранням серця чекала на ранок, однак всі мої сподівання розбилися о жорстоку реальність: мій друг, бос, і людина, в яку я була так довго закохана, навіть не згадав, як опинився у мене вдома.

Чого-чого, а такого я зовсім не очікувала... Він ніколи не скаржився на провали в пам’яті і завжди згадував навіть найдурніші вчинки «по-п’яні», однак тільки не той вчинок і не ті слова.

Тоді він теж... Він казав, що тільки я могла б бути його нареченою. Тільки я.

Правда, тоді він не згадував батьків. Можливо, того разу вони теж сказали йому щось подібне до того, що і зараз, раз він знов заговорив про наречених. Але все одно знала, що далі п’яних розмов діло навряд піде.

Сьогодні знов спали в одному будинку... Я думала, що коли кохаєш когось багато років, то такі штуки вже не настільки бентежать, але ні... Бути з ним наодинці завжди дуже і дуже хвилююче для мене, просто тому, що це ВІН.

Але просити зіграти його наречену... Знав би він, наскільки жорстоким бував.

— Машо, а Машо, — почула і обернулася.

Тимур був вдягнений мов з голочки. В такому вигляді можна хоч зараз в клуб і підчепити якусь красуню, однак до вечора і клубів ще далеко, та й не ходить він пити частіше ніж раз на пару тижнів, тож навряд спробує повторити свої вчорашні подвиги.

— Ну що тобі? — відвела погляд і усміхнулась, як дурепа.

— Сьогодні субота, не хочеш куди-небудь сходити? Наприклад, на Мистецький Арсенал?

Я дійсно хотіла сходити на Арсенал, бо ж він буде всього пару днів. Подивитись, що зараз в тренді, прикупити декілька очікуваних мною новинок... Однак йти з Тимуром? З чого б це він взагалі таке запропонував?

-— Давай, не відмовляйся... — продовжив вмовляти.

— Звідки ти взагалі знаєш про Арсенал? — все ж запитала його.

— Гугл — наше все, — чесно зізнався мені. — Давай.

— Але чур ніяких натяків про ігри в наречених!

— Добре, — Тимур активно закивав.

Хоч і погодився, вочевидь, не збирався дотримуватись цього слова.

Насправді, він дуже рідко не дотримувався того, що обіцяв, та й обманювати ніколи не вмів. Інколи поведінкою нагадував мені дитину, а не дорослого чоловіка. Але зазвичай це траплялося тільки тоді, коли ми були наодинці. Було приємно знати, що зі мною йому було не треба грати роль в усьому ідеального і сильного. Зі мною він був щирим.

— Добре, — зітхнула. — Поїдеш прямо так?

— А що? Там такий дрескод не катить? — відповів питанням на питання.

— Та ні, нормально, — знизала плечима. — Тоді розваж себе сам, поки я зберусь.

***

Арсенал зустрів нас дощовою погодою. Так як я була не на машині.

Взагалі травень у Києві зазвичай був доволі теплим, однак сьогодні ця погода нагадала мені Львів. У Львові жила моя бабця, тож в дитинстві я їздила туди на канікулах. Подобалось це місто, його архітектура, однак погода...

— Сподіваюсь, ми не будемо ходити вулицею? — Тимур відкрив мені дверцята і випустив з машини.

Він тримав зонта так, щоб я не намокла. Насправді, в таких дрібницях він завжди піклувався про мене. Не дивився на субординацію чи ще щось... Ми дійсно стали доволі хорошими друзями за всі ці роки.

— Сподіваюсь, допоки ми походимо залами, то й дощ закінчиться, — відповіла, виходячи з машини.

Тимур клацнув електронним ключем, підійшов трохи ближче, тримаючи парасольку над нами обома, і ми почали рухатись в напрямку входу на територію Арсеналу.

Черга на білети була доволі невелика, бо йшов дощ і більшість людей воліла сидіти вдома, а не йти за книжками. Я ж, авжеж, була іншої думки.

Коли купили білети і зайшли на територію, вирішили спочатку пройтись будівлею і вже потім, коли дощ скінчиться, піти до вуличних стендів.

Тимур, який не був особливо зацікавлений літературою просто ходив поряд зі мною і зупинявся біля того стенду, де зупинялася я.

Вів себе прямо як якийсь ідеальний кавалер. Точно хотів довести мені «вигоду» від своєї дивної задумки з нареченою. Постійно озиралась, дивилась на нього, намагаючись вловити чи то нудьгу, чи то ще якісь неприємні емоції, але Тимур натомість постійно усміхався.

Коли зрозумів, що я «підглядаю», почав робити вигляд, що і сам цікавиться тим, що лежить на стендах. Навіть не знаю, чи це більше дратувало, чи навпаки робило мені приємно.

Але хоч так, хоч так — я не могла зосередитись на книжках і постійно думала про Тимура.

Він надто сильно зациклився на порівнюванні себе і брата... Я дійсно переживала за це. Нехай моя закоханість вже майже пройшла, однак я все одно відчувала прив’язаність до нього. Як до друга, товариша, та й навіть боса... Інколи надто несерйозного, але талановитого і справедливого.

Ходила Арсеналом, як якийсь привид. Зовсім не думалось про книжки, хоча зазвичай я буквально жила ними.

— Машо, — раптом до мене звернувся Тимур, підійшовши трохи ближче. — Я тобі точно не заважаю?

Саме в цей момент повз нас почала йти якась організована група дітей, і Тимур злегка приобійняв мене, ніби захищаючи від натовпу.

А коли його штовхнули, він буквально притиснув мене до стелажу.