Глава 11. “Поїхали до мене…”

Влада

Ми домовилися, що наступного дня Мар’ян заїде за мною о вісімнадцятій, і ми поїдемо на ту вечірку Алевтини. 

Я дуже ретельно готувалася до цього виходу в світ. Хотіла довести колишній Мар’яна (хоча він і стверджував, що вона лише його  подруга дитинства), що я не гірша за неї. 

Не дуже розуміла, навіщо вона запросила мене, але відчувала, що можливий якийсь підвох і намагалася передбачити все, щоб до мене неможливо було придертися…

Коли Мар'ян подзвонив, що вже під моїм будинком, я востаннє глянула на себе у дзеркало і залишилась задоволена побаченим. Мій зовнішній вигляд був бездоганним, тепер головне — ще витримати психологічний “поєдинок”, а я не сумнівалася, що він буде. 

Коли сіла в машину, то Мар’ян усміхнувся, подався вперед і легенько поцілував мене, а потім сказав:

— Привіт, ти дуже гарна сьогодні…

Я була в нарядній червоній сукні і туфлях на підборах, з професійною зачіскою та макіяжем. 

— Ти теж чудово виглядаєш, — усміхнулась я. — Думаю, Алевтина буде гризти лікті…

— Ну, вона мене ніколи не цікавила, — він знизав плечима. — Добре, поїхали. Але якщо вона щось не те ляпне, чи зробить, ми підемо. Я взагалі йду туди чисто в дань нашій дитячій дружбі. 

— Ой, а подарунок? — згадала я.  — Ти купив щось? 

— Квіти купив і сертифікат, — він махнув рукою в сторону багажника. — Сертифікат в італійський магазин, вона таке любить.

— Ну, це гарне рішення, — кивнула я. — Хай сама вибирає, що їй до смаку. 

— Сподіваюсь, ми примиримось і вона відступиться, тоді все буде добре, і батько мій не буде дутись, бо він хотів того клятого весілля з нею.

— А взагалі який у неї характер? Вона схожа на таку, що відступиться?  — з сумнівом запитала я. — Раптом це запрошення — це якийсь тактичний хід з її боку…

— Ну, не те щоб, але… Вона не дурепа, — замислено сказав я. — Якщо щось викине — втратить мене і як друга дитинства теж. 

— Будемо сподіватися, що все пройде добре,  — я не дуже була у цьому впевнена, але раптом ця Аля і справді вирішила помиритися з другом дитинства і прийме мене без якихось підступів? Правда, фотки, які вона злила в інтернет, я все ще добре пам’ятала, тож розслаблятися не збиралась…

***

Мар'ян зупинив машину перед великим красивим будинком, який свідчив про те, що Алевтина далеко не бідна…

Ми вийшли з авто і підійшли до воріт, біля яких нас зустрів охоронець. Він привітався з Мар’яном, наче добре знав його, і пропустив нас на подвір’я. 

— Красиво тут, — сказала я, озираючись навсебіч. 

— Ага, — Марʼян кивнув. — Я тут провів багато часу колись… Малим навіть міг тижнями жити в них, мої батьки тоді дуже багато працювали, але мама дружила з мамою Алі…

— Мої батьки теж були постійно зайняті, у мене була нянька, яку я дуже любила, — сказала я. — Ну, коли я вже пішла в школу, то сама собі давала раду…

— Я від няньок втікав, — Марʼян усміхнувся. — Тому лишали тут… Та й Аля з її мамою були тільки за. 

— Цікаво, покажеш колись фотки, де ти маленький, дуже хочеться подивитися,  — сказала я. 

— Добре, — він кивнув і ми якраз підійшли до дверей. 

Не встигли постукати, як Алевтина сама відчинила їх прямо у нас перед носом.

— О, ви тут! — радісно сказала вона і обійняла Марʼяна, а потім чмокнула його в щоку. 

— З Днем народження! — Марʼян вручив їй квіти і сертифікат. — Це від нас з Владою, — він пригорнув мене до себе.

— З Днем народження, — усміхнулась я, зустрівшись із нею поглядом. 

— Дякую, — вона якось награно усміхалася мені. — Ну, проходьте! Ви рано! Ще мало гостей зібралось, Владо, допоможеш мені з дечим на кухні?

— Так, звичайно, залюбки допоможу, — відповіла я. 

— Давайте я теж допоможу, — Марʼян глянув на Алевтину. 

— Краще піди поговори з батьками, вони хотіли тебе бачити, весь час питали, чому ти не заходиш… — сказала Алевтина з легким докором. 

— Ну, добре, — він кивнув і поглянув на мене. — Якщо що я буду в вітальні.

— Так, добре, — відповіла я з приязною усмішкою, хоча у глибині душі почувалася насторожено. Підозрювала, що Алевтина не випадково вирішила нас розділити. 

— Ходімо, Владо, — Алевтина схопила мене під руку і повела вглиб будинку, до кухні. 

Коли ми зайшли в простору білу кімнату з усіма найновішими гаджетами, вона почала діставати з холодильнику якісь закуски, а потім поставила їх на стіл і подивилась на мене:

— Знаєш, він став моїм першим… І залишився єдиним. Я його з дитинства кохаю…

Я навіть не знала, що відповісти. Зрештою сказала:

— Він дуже добре про тебе відгукується, думаю, незважаючи ні на що, ви можете бути хорошими друзями…

— Напевно, — вона опустила голову. — Добре, давай понесемо це за стіл, недобре змушувати Марʼяна так довго на нас чекати…