Глава 10. “Подивись на мене…”

Влада

Я вийшла на сцену і раптом відчула, що не знаю, що говорити, ніби все, що я думала перед цим, вилетіло з моєї голови. Якусь мить я просто стояла і дивилася перед собою, а потім знову побачила перед собою Макса з Настею, і слова ніби самі полилися, я не думала про те, що говорю, це було якесь натхнення,чи осяяння, не знаю. А потім я ще й  простягнула суперниці свій весільний букет, так само, як зробила у реалі. 

Коли закінчила говорити, то першої миті не могла зрозуміти, де я і що тут роблю. А потім зійшла зі сцени з думкою: “Ото я напартачила!”

Адже я все добре продумала, а потім не витримала і це вилилося в чисту імпровізацію. Я була переконана, що режисер такого не схвалює, і роль мені не дістанеться…

Але в цю мить почула оплески. Спочатку зааплодував режисер, а потім і інші члени команди.

— Цікаво, — сказав він. — Ти зіграла краще за інших. От тільки є одна проблема… Я не люблю акторів, які не йдуть за сценарієм навіть на пробах, дівчинко. Тим паче, коли на зйомки так мало часу. Тому, на жаль, сьогодні ти програла.

— Добре, дякую, — сказала я. Почувалася дуже незручно, здавалось всі інші дівчата дивляться на мене і підсміюються…

— Залиш свою візитівку, у тебе є візитівка? — запитав режисер. 

— Так, — я дістала з сумочки візитівку. — Будь ласка. 

Він взяв її до рук, потім взяв ручку і щось там написав, після чого сховав візитівку до своєї сумки. 

— На роль беремо Катерину, готуйся, зйомки почнуться за годину. У тебе буде всього пара сцен, але я хочу, щоб ти зіграла їх на рівні, зараз тебе проведуть до гримерної, вчи слова, — здається, в цю мить режисер вже зовсім втратив до мене інтерес.

Я вийшла з павільйону, похнюпивши голову. Хоч я й сказала Мар’яну, що, мабуть, мені тут нічого не світить, але в глибині душі сподівалася, що все складеться успішно. І от такий прокол… Але я сама винна, тому немає на що нарікати, хіба на власну забудькуватість…

Підійшла до машини, відчинила дверцята і сіла на пасажирське сидіння. 

— Я в прольоті, — сказала, поглянувши на Мар’яна. 

— Дуже засмутилась? — він знов торкнувся кінчиками пальців моєї руки і зазирнув мені в очі.

— Трохи, — не стала приховувати. — В основному через те, що сама винна, забула слова…

— Але в Києві багато кастингів, Владо. Наступного разу все вийде, ось побачиш, — він переплів наші пальці. — Я знов привезу тебе і буду чекати. 

— Мені доведеться платити тобі як водію, — усміхнулась я. 

— Взагалі-то я сам обіцяв тобі платити, а так і не заплатив, — він теж усміхнувся. — Треба це виправити, — він дістав з кишені гаманець і витягнув звідти немалу кількість купюр, а потім простягнув мені. — На витрати.

— Перестань, — я відштовхнула його руку. — Я ж нічого особливого не зробила, ну сходила в гості до твоїх батьків, але ти так само сходив до моїх… Ми просто взаємно допомагаємо одне одному. 

— Але твої батьки зараз не дають тобі грошей, чи вже дають? — запитав він.

— Я сама зароблю на свої потреби, — вперто відповіла я. 

— Ну, дивись сама, — він все ж сховав гроші. — Але якщо буде потрібна допомога — кажи. Я допоможу.

— Ти й так мені допомагаєш, — усміхнулась я. — Ну, тим, що з Максом тоді розібрався, і зараз на кастинги супроводжуєш… Я, якщо чесно, велика боягузка. 

— А так з першого погляду і не скажеш, — Марʼян теж усміхнувся, а потім знов взяв мене за руку. — Знаєш, мені добре… З тобою. Коли ти поруч.

— Мені теж добре, — цієї миті я була щирою. — Коли ми не разом, я часто думаю, що ти зараз робиш. Мабуть, це вже якась залежність… Коли звикаєш до якоїсь людини, і без неї стає самотньо…

Він зазирнув мені в очі і облизнув губи. Він вже робив так одного разу, коли поцілував мене. 

— Ти схожий на кота, — сказала я і усміхнулась. 

— Навіть не знаю, радіти мені такому порівнянню, чи ображатись, — він теж усміхнувся. 

— Ну котів усі люблять, вони симпатичні, — відповіла я. — Так що, мабуть, можна радіти…

— Я теж часто думаю про тебе, — несподівано сказав він, не відводячи погляду. 

— Цікаво, і що саме думаєш? — я відчула хвилювання. 

Він торкнувся долонею моєї щоки, а потім сказав:

— Хочу цілувати тебе… І не тільки. Мене дуже тягне до тебе.

— Справді? — я знітилась. — І що тепер робити? Ти ж, мабуть, не мав цього в планах? Нам тепер треба бачитися рідше? 

— Не мав, — погодився він, погладжуючи мене по щоці. — Це ризиковано. Від стосунків зазвичай одні проблеми.

Я зітхнула. Розуміла, що він має рацію, і все одно було сумно від усвідомлення того, що між нами нічого не може бути. 

— Кому як не мені це знати, — сказала я, відводячи очі. 

 Марʼян

Я дивився на Владу і все ще тримав руку в неї на щоці. Хотілось ризикнути, хоч і сам казав їй, що не мав цього всього в планах.

— Подивись на мене, — тихо сказав я, привертаючи її увагу.