Глава 7. Селфі на згадку

Мар’ян

Серце билось швидко-швидко. Я, здається, вперше так злякався за когось. Що, якби я дійсно не встиг?

Влада завжди здавалась мені такою сильною і впевненою в собі, а зараз вона була зовсім беззахисною. Хотілось захистити її. 

— Мені шкода, що так трапилось… Я ще й пити поїхав… Добре, що поставив тебе в обрані і почув дзвінок.

 — Я забула номер поліції, уявляєш? — вона витерла сльози і засміялася.  — Добре, що ти був у мене першим у списку дзвінків…

— Ну, так буває в стресовій ситуації, головне, що зараз все добре, — відповів я.

Вона не дзвонила мені спеціально, просто так вийшло… Це дещо засмутило мене, але я не подав вигляду.

 — Але я зараз рада, що подзвонила саме тобі, а не в поліцію… Не хочу щоб про це все знову довідалась преса чи мої рідні… Вибач, що зі мною увесь час трапляються якісь халепи…

— Може, рідним якраз і варто сказати, — замислено сказав я. — Може, вони якось вплинуть на твого колишнього, бо він, схоже, якийсь неадекватний.

— Як їм сказати? — вона замислилась. — Хіба, коли поїдемо завтра в гості, розкажемо їм цю історію…

— Так і зробимо, — я кивнув. — Не хочу, щоб він знов витворив щось подібне…

— Але моя мама може заявити, що я маю переселитися до них з метою безпеки… Тоді вона буде щодня з ентузіазмом виносити мені мізки…

— Ну, ти вже доросла дівчинка, щоб жити з батьками, та й взагалі скоро одружуєшся. Скажеш, що твій наречений прослідкує за твоєю безпекою, — я зазирнув їй в очі.

— Добре, так і скажу, — вона усміхнулася. — Дякую за підтримку! 

— Нема за що, — я все ж випустив її з обіймів.

Певно, трохи перестарався, вже і так занадто довго тримав її. Розумів, що не хочу відпускати, але відпустив. Не треба все ще більше ускладнювати. 

— Може, вип’єш чаю? У мене є цукерки, — сказала Влада. 

— Йду на зниження обертів, а це, кажуть, не дуже корисно, — я усміхнувся. — З віскі, де шістдесят, і до чаю з його нулем…

— Ну в мене віскі немає, — вона розвела руками. — Але є пляшка вина, захована на всяк випадок…

— Давай вже краще чай, — я продовжував усміхатись.

Треба було тримати себе в руках, я якраз протверезів, не можна зараз втратити цей контроль. 

— Добре, ходімо до вітальні? Чи посидимо на кухні, по-простому? 

— Давай на кухні, — я кивнув. 

Ми пройшли на кухню, Влада налила в чайник води і дістала з холодильника коробку цукерок та тарілочку з полуницею. 

— Я зараз саме на дієті, — сказала вона.  — Тому якоїсь випічки в домі не тримаю. Хоча шоколад теж не надто дієтичний… Зате чудово знімає стрес! 

— Оце придумуєте собі всякі дієти, ніби вам нічим зайнятись, — я взяв одну велику полуницю і відкусив половинку, дивлячись на Владу. 

— Скажи ще, що любиш товстеньких дівчат, — засміялась вона, теж кладучи до рота ягоду. 

— Ні, — я похитав головою. — Але в тебе хороша фігура, ти дуже красива. Тому й не розумію, нащо дієта.

— Ну, Макс постійно казав, що в мене зайві кілограми, — вона знизала плечима. — Йому подобалися дівчата модельної зовнішності. Але це не завадило йому закрутити з Настею… Ти ж бачив Настю! — вона зробила рукою жест, ніби окреслила в повітрі коло. 

— Не звертав особливої уваги на Настю, але у тебе все, як треба, — я мимоволі поглянув на її шию і трохи нижче, але потім відвів погляд. 

— Ну, принаймні, тобі не буде соромно за свою “наречену”, — усміхнулась вона. 

— Не буде, — погодився я, вдпиваючи чай.

Треба було відволіктись. Чи то алкоголь в моїй голові змушував думати про таке, про що раніше я відносно неї не думав, чи то ще щось, але зараз все було якось не так, як до цього.

— Мені теж не буде соромно, — усміхнулась вона. — Думаю, мамі ти сподобаєшся. Ти її навіть по телефону встиг зачарувати. 

— А батькові? Він, певно, не буде такий дружелюбний, — я зітхнув. 

— Мій батько — дуже спокійний і миролюбний, його влаштовує все, що влаштовує маму, — хитро підморгнула Влада. 

— Ти трохи мене заспокоїла, — я торкнувся кінчиками пальців її долоні, яка лежала на столі, не зміг стриматись. — Думаю, в нас дійсно все вийде.

 — Авжеж, ми чудова команда, — бадьоро промовила вона. — До речі, нам же, мабуть, треба і в соцмережах одне в одного з’являтися? Щоб усі точно повірили…

— Так, тоді, може, зробимо якесь селфі? — я відчув хвилювання. Подумав, що хотів би поцілувати її… Хоча б під приводом цього фото.

— Давай, — вона ніби прочитала мої думки. — Може, я поцілую тебе…  В щічку, — тут же додала, стежачи за моєю реакцією. — І таке фото викладемо в Інсту…

— Ага, — я кивнув і підсунувся прямо зі стільцем ближче до неї.

Тепер ми сиділи майже впритул одне до одного. Потім я дістав мобільний, увімкнув камеру і простягнув руку вперед.