Глава 6. “Я завжди приїду. Тільки поклич…”

Влада

Чомусь, коли Мар’ян сказав ці слова : “У нас все не насправді”, мені стало сумно. Я сподівалася, він заперечить мені, але це було безглуздо з мого боку. І від того я злилася, незрозуміло, на кого більше — на нього чи на саму себе. 

— Добре, відвези вже мене додому, а там якось буде, — сказала я. — Ще пережити завтра візит до моїх батьків… А потім кожен буде займатися своїми справами…

— Добре, — він кивнув. — Поїхали…

Ми їхали мовчки, і ця мовчанка мене ще більше пригнічувала. Я подумала, що, мабуть мама Мар'яна мала рацію. Адже вона добре знала свого сина…

Марʼян цього разу навіть мельком не дивився в мій бік. Виглядав зосередженим і холодним, а ще — дуже далеким. 

Коли ми підʼїхали до мого підʼїзду Марʼян зупинив машину:

— Ну, приїхали…

— До завтра,  — сказала я. 

— Не засмучуйся через мою маму, добре? — він зазирнув мені в очі. 

— Та я й не засмучуюсь, — я усміхнулася. — Все гаразд, не хвилюйся. Я розумію, що вона хоче для тебе багату наречену, думаю, всі батьки так поводяться…

— Напевно, — він зітхнув. — І через ту курку теж не засмучуйся, вона не права.  

— Мені сумно, що вона весь цей час прикидалася моєю подругою, а поза очі, мабуть, насміхалася з мене… Чому я завжди сліпо довіряю людям? — теж зітхнула  я. 

— Просто ти добра. Тому так відбувається. Але доброта — це не тільки слабке місце, ну, я так думаю… — він відвів погляд. 

— Ти теж добрий, — сказала я. — Думаю, дівчині, яку ти покохаєш, пощастить…

На цій ноті я швидко відчинила дверцята і вийшла з машини. Помахала Мар’яну рукою і рушила до під’їзду. 

Не озиралася, аж поки не зайшла в під’їзд, а потім, уже на сходовому майданчику, все ж не втрималася й виглянула в вікно. Побачила, що його машина якраз відʼїжджала з мого двору. 

Зітхнула і пішла до ліфту… Коли опинилась вдома, то вирішила викинути Мар’яна з голови. Дійсно, я щось забагато про нього думаю. Треба насолоджуватися вільним життям, коли ніхто мною не керує  і не висловлює невдоволення тим, що я погана господиня або дивлюся не ті фільми…

Згадавши про фільми, я вирішила, що це якраз гарний спосіб підняти настрій. Знайшла нову романтичну комедію, зробила чаю, взяла свої улюблені шоколадні цукерки і сіла дивитися фільм. Пригоди героїв дійсно відволікли мене і навіть розвеселили. Але коли у найбільш романтичний момент я почула дзвінок у двері, то чомусь знову згадала про Мар’яна. Серце забилося частіше. Я подумала, може, він хоче поговорити зі мною, тому й повернувся?

Не вагаючись, я відчинила, але на порозі побачила Макса. 

— Що ти тут забув? — запитала я, намагаючись знову зачинити двері. 

— Ти — моя наречена, — він поставив ногу між дверима і одвірком. — Я прийшов до тебе!

Від нього тхнуло алкоголем, та й взагалі виглядав Макс зараз так собі: весь помʼятий, ніби щойно з якого бару, де гуляв всю ніч, хоча зараз була лише десята година.

— Тебе Настя відшила, чи що? — хмикнула я. 

— Я не буду говорити в дверях, — він потягнув двері на себе, рвучко відчинив їх і зайшов до передпокою. 

Потім поглянув на мене. Зробив два кроки мені назустріч, я аж вперлась спиною в стінку. 

Він поклав долоні на стінку по обидва боки від мого обличчя і дивився мені в очі:

— Владо, я скучив за тобою…

 — А я не скучила, — холодно сказала я. — І взагалі б воліла тебе не бачити у себе вдома. Тому краще тобі піти…

— Не піду… — він торкнувся кінчиками пальців моєї щоки. 

 — Між нами все скінчено, у мене інший наречений, — я спробувала вивільнитися від його надто близької присутності. — І якщо ти зараз не підеш геть, я викличу поліцію!

— Я думаю тільки про тебе, — він поклав руку мені на талію і притулився зовсім близько.

Його подих обпалював шию і тепер мені стало навіть трохи страшно…

***

— Відпусти! — я різко випрямила руки і штовхнула його в груди. Він, мабуть, не очікував такого, а, може, просто був надто п’яний, але трохи заточився, і я змогла відскочити вбік. 

— Я не відпущу, не віддам тебе комусь, — раптом сказав він і знов рушив до мене, але я в цю мить забігла до своєї спальні і зачинила двері в нього перед носом. Пожалкувала, що на дверях немає замка, але я жила сама, від кого мені було замикатися?  Швидко схопила телефон, що лежав на тумбочці. 

— Владо, я не здамся, — почула я і вже за мить він смикнув двері і зайшов до кімнати.

— Все, я викликаю поліцію, — сказала я, але раптом зрозуміла, що від переляку номер поліції зовсім вилетів у мене з голови. Я відкрила список  останніх дзвінків і побачила номер Мар’яна. Відразу натиснула на виклик. 

Коли почула в слухавці його голос, то сказала: 

— Алло, це поліція? До мене в квартиру вдерся зловмисник, приїдьте, будь ласка. 

— Владо? — здивовано запитав він. — Який номер квартири?