Глава 5. Не найуспішніший день

Влада

Це була Настя, та сама, яка на моєму весілля цілувалася з моїм нареченим. Як я могла взагалі стільки років вважати її своєю кращою подругою? 

— А на кого ти так дивишся? — тихо запитав Марʼян. 

— Це та дівчина, що відбила в мене Макса, — прошепотіла я. — Якби я була на її місці, то мені, мабуть, стало б соромно, але вона, як бачиш, не має ні краплі совісті…

— Якщо хочеш, можемо піти, — він зазирнув мені в очі. — Не хочу, щоб тобі було некомфортно. 

 — Так, мабуть, краще підемо, — я кивнула.  — Все одно ми вже все на сьогодні обговорили…

Марʼян кивнув і підкликав офіціанта. Швидко розплатився і ми пішли з кафе. Коли ми виходили, і проминали їхній столик, Настя гукнула:

 — Владо, ти не познайомиш нас зі своїм хлопцем? 

Я навіть не знала, що сказати у відповідь на таке нахабство…

— Я — Марʼян, — Марʼян обійняв мене за талію. — Але я попросив би тебе не розмовляти з моєю дівчиною так фамільярно. Перш за все треба вітатись з людиною, а вже потім ставити їй якісь запитання. 

— Де ти знайшла такого зануду? — Настя засміялась. 

— А де твій Макс? — не витримала я. 

— Правильно, мій Макс, — вона зробила акцент на слові "мій". — Навіть незважаючи на твоє багатство, Макс — мій, а не твій. 

— Поки не знайшов чергову багату дурепу, — відповіла я. — Так що не розслабляйся…

— Владо, не витрачай на неї час, — Марʼян взяв мене за руку. — Ходімо, у нас ще плани на вечір сьогодні.

— Правильно, у неї багато грошей, — цього разу Настя вже зверталася до Мар’яна. — Тому тримай її міцно, а то вона полюбляє втікати! 

— Якби ти була хлопцем, то була б зараз з розбитим носом, — похмуро сказав він. — Але я дівчат не бʼю, навіть таких дурних, як ти. Ходімо, Владо, — на цих словах Марʼян все ж вивів мене з ресторану і повів до машини, все так само тримаючи за руку.

— Навіщо вона так робить? — мені було сумно. — Це я мала скандалити, нападати на неї, якщо вже на те пішло… Але мені гидко це робити. Я ж її не чіпала, чому вона захотіла осоромити мене? 

— Вона тільки поводиться впевнено, а сама все ще заздрить тобі, не звертай на неї уваги, вона того не варта, — він трохи стиснув мою долоню в своїй.

Хоч ми вже були не на людях, він все ще не відпускав мене. 

— Дякую, — тихо сказала я. — Якби не ти, я б, мабуть, не втрималася і видерла їй трохи волосся… чи не трохи… Тоді журналістам була б нова розвага. 

— Чорт з ними, з журналістами, тією дівкою… — Марʼян махнув рукою. — Але сьогоднішню вечерю нам треба якось пережити. Хоча, думаю, ми з тобою впораємось. Ми вже діємо, як команда, все має вийти.

***

Все ж, коли ми увійшли до будинку Мар’янових батьків, я добряче хвилювалась. Пам’ятала, як його батько тоді на подвір’ї був шокований нашим поцілунком. Раптом зараз почнуться розбірки?  А я й так була добряче “накручена” через витівку Насті. 

Але його батьки зустріли нас досить приязно, і я вже подумала, що можна розслабитись… Батько Мар’яна взагалі здався мені приємним і дуже був схожий на свого сина, чи, точніше, син на нього. А от мати, хоч і поводилася люб’язно, все ж ніби приглядалася до мене, я постійно ловила на собі її оцінюючий погляд. Хоча ніби я ніде не “прокололася”, і все одно було трохи некомфортно. 

Коли настав час подавати десерт, мати Мар’яна звернулася до мене: 

— Владо, допоможеш мені будь ласка засервувати стіл солодким? 

— Так, звичайно, — я усміхнулася їй і теж піднялася з-за столу. 

Ми вийшли на кухню і стали різати та накладати на тарілки пиріг, який вона дістала з духовки. І тут вона сказала вже зовсім іншим тоном, не таким солодким: 

— Владо, ти ж розумієш що ти йому зовсім не пара? Він має одружитися з гідною дівчиною, а не з якоюсь першою-ліпшою дівчиною з вулиці, аби просто насолити нам із батьком…

Я відчула, що червонію. Сьогодні ніби всі зговорилися бити по моєму самолюбству…

— Ти — просто тимчасовий варіант, не більше. А як тільки Марʼян знайде собі кращу, він тебе покине. Він завжди так робить, — вона знизала плечима. 

Не знаю, чому її слова так зачепили мене за живе. Адже я розуміла, що у нас все не насправді, і в цьому плані вона ніби вгадала… Але разом з тим, я дійсно ніби щоразу була “тимчасовим варіантом” — спершу для Макса, тепер для Мар’яна. І від усвідомлення цього на мої очі навернулися сльози…

Марʼян.

Щойно мама з Владою пішли на кухню, я чомусь відчув хвилювання. Мама хоч і виглядала привітною, але я знав, що вона сильніше за всіх хотіла одружити мене саме з Алевтиною… Я хотів навіть встати з-за столу і піти за ними, але батько в ту мить зупинив мене:

— А чим займаються батьки твоєї дівчини? У них, здається, якийсь бізнес? 

— Так, — я кивнув.

Навіть не загуглив її батьків, а певно, треба було. Думав залишити це на завтрашній день, зробити це перед другою зустріччю, вже з її рідними.