Глава 2. “Без мене мене оженили”

Влада

— Я твій сусід, через будинок, — він насупився.

— Я вже кілька років тут не живу, — сердито сказала я. — Звідки мені знати сусідів матері? Та й колір машини і марка такі як у мого таксі…

— Ніби не блондинка, — скептично сказав він. 

В цю мить його телефон задзвонив. На екрані на панелі біля керма засвітилось "Батько". Хлопець(чи скоріше молодий чоловік?) одразу насупився і відбив виклик. 

— Я запізнююсь. Зараз заїду до батька, він тут в пʼяти хвилинах живе, а потім можу завезти тебе куди тобі треба, — він якось дивно зиркнув на мене. — Годиться?

 — Добре, — буркнула я. — Все одно в цій сукні я  буду привертати увагу, якщо вийду і почну ловити таксі…

— Окей, — він кивнув і ми поїхали вже мовчки. Буквально за пʼять хвилин, через вулицю, ми підʼїхали до розкішного будинку. Хлопець натиснув на електронний ключ і ворота відчинились автоматично, після чого ми заїхали у двір.

Я одразу побачила сивоволосого чоловіка років шістдесяти. Він швидко підійшов до машини.

Хлопець відчинив вікно і з викликом подивився на батька.

— Хто це, Марʼяне? На тебе вже чекає Алевтина, ти ж обіцяв! Чому вона в весільній сукні?! — перелякано запитав чоловік.

— От саме про це я і хотів тобі сказати! Більше я не можу її приховувати! Тож весілля з Алевтиною не буде! — він несподівано взяв мене за руку і потягнув до себе, а вже за мить його губи накрили мої… 

Я не знала, що й думати. Таки сьогодні був якийсь божевільний день. Чи просто всі без винятку з’їхали з глузду, і я серед них? 

Але, як не дивно, цілуватися з цим Мар’яном, чи як його, було приємно… Все ж через кілька секунд я обережно вивільнилася з його обіймів, вдавши, що засоромилася перед його батьком. 

За мить він відірвався від моїх губ, знов з викликом поглянув на батька, а той, то відкривав, то закривав рота. 

— Бувай, пообідаємо якось іншим разом! — сказав він, натиснувши на кнопку підняття скла.

В цю мить я помітила, що на порозі якраз стояла якась молода дівчина, може, то і була та сама Алевтина? Але я не встигла про це подумати, бо вже за мить ми знов їхали дорогою. І їхали ще швидше, ніж коли втікали від мого колишнього…

— Ти теж ненормальний, — сказала я, так само, як і він, перейшовши на “ти”. Ну було б дивно говорити “ви” на чоловіка, який тільки що тебе цілував. 

— Вважай це платою за мою допомогу, — він знизав плечима. — Думаю, все справедливо. Я врятував тебе від того хлопця, нареченого, ти мене від моєї навʼязливої нареченої, на якій мене ну дуже сильно хочуть одружити.

— Отже, ми квити, а тепер відвези мене, будь ласка, додому, я хочу зняти цю чортову сукню і фату…

— Окей, — він кивнув. — Це було кумедно. Але добре, що це наша перша і остання зустріч… Хоча, якби моя навʼязлива наречена отак втекла з весілля, я б, певно зрадів, а не біг за машиною, як той нещасний…

— Він не так за мною біг, як за фірмою мого батька, яка все віддалялася від нього, — злорадно усміхнулась я. 

— Алевтина багата, то їй мої гроші навряд треба, — я знизав плечима. — Хоча, фіг його знає. Вона просто робить все, що скажуть батьки, хоча їй вже двадцять шість. 

— Я думала, чоловіки полюбляють слухняних дівчат, — сказала я, тихцем розглядаючи його. Він був дуже симпатичний, мав спортивну фігуру, стильну зачіску і виразні очі. 

— Одружуватись — найдурніша річ, яку можна придумати… Думаю, ти сама в цьому щойно впевнилась, — в якусь мить наші погляди зустрілись, але він майже одразу знов подивився на дорогу.

А буквально за пару хвилин машина зупинилась і я зрозуміла, що він вже привіз мене за вказаною адресою:

— Ну, таксі було не таксі, але послуга за послугу і ми все ж квити, — сказав він, знов поглянувши на мене. 

 — Дякую, — сказала я. — Бажаю більше не потрапляти в руки Алевтині! Яке дивне ім’я…

— Ага, — він усміхнувся і я побачила ямочки на його щоках. — Ти теж з тим придурком не водись. По ньому одразу видно, що придурок.

 — Уяви собі, він за годину до весілля цілувався з моєю кращою подругою, — тепер мені стало сумно. — Хіба я настільки страшна, щоб він так чинив? 

— А ти збиралась одружуватись на ньому тільки за зовнішність? Кохання це не просто "красива-не красива", — він знизав плечима. — Вважай, що тобі пощастило, що побачила їх до весілля, а не після.

— Так, мені дійсно пощастило, — я кивнула.  — Ну, тепер буду розумніша і більше не потраплю в подібну історію. Бувай, сусіде! 

— Ага, — він кивнув. — Бувай. 

***

Я дійсно думала, що бачу його вперше і востаннє, та хоча мої старі проблеми і закінчились, я гадки не мала, що починаються нові… Наступного ранку, ледве відбившись від докорів мами за те, що зіпсувала весілля, я побачила, що мені дзвонить ще одна подруга, Аня.

Думала, що вона, як і всі, буде переживати за долю покинутого Макса, але почула несподіване:

 — Я бачила тебе в інтернеті з якимось красунчиком, це через нього ти покинула Макса?