Розділ 57. Сергій.

Я дивився на Надю, яка, судячи з її вигляду, все ще не могла повірити своїм очам.

Тим не менш, схоже, вона була приємно здивована а не навпаки.

Вона обійшла всі чотири кімнати і виглядала щасливою.

Саме цю квартиру недалеко від мого нещодавно купленого приміщення під перший магазин я і збирався придбати, якщо Наді вона сподобається.

— Тут дуже гарно, — нарешті сказала вона, посміхнувшись. — Але, напевно, недешево...

— Грошей, накопичених і зароблених за останні роки вистачить і на це, і на бізнес, — запевнив я її. — Тим паче, я ж продав свою долю компанії саме для того, щоб зараз мати можливість легко і швидко почати новий бізнес тут, в Києві.

— Знаєш, це завжди мене захоплювало в тобі, — тихо сказала вона.

— Що саме?

— Ти так впевнено йдеш до цілей, — вона знов посміхнулася. — І з родиною вже хоч якось стосунки налагодилися...

Її усмішка хоч і продовжувала бути щирою, однак я помітив, що сама Надя стала сумнішою.

А я раптом зрозумів, що при мені вона ще жодного разу не спілкувалася з рідними... Я знав, що там є якісь нюанси, але Надя завжди уникала розмови на цю тему.

Це було дивно.

Вона знала про мою родину буквально все... Інколи мені навіть здавалося, що вона знає їх краще за мене.

— Надь, а твоя мама взагалі хоч знає, що ти в Києві?

Надя подивилася на мене дуже здивованим поглядом.

— Так... Я писала їй про це....

— А розмовляти? Ви з нею розмовляли?

— Ми... Ми рідко говоримо по телефону. У мене багато роботи, та й в неї... — вона відвела очі.

— Чому ти не хочеш спілкуватися з нею? Хіба ж вона не підтримувала тебе тоді, ще в дитинстві?

— Так, — Надя кивнула і усміхнулася. — Мама була єдиною, хто так сильно вірив у мене. Саме тому потім, коли я вже не мала змоги ходити на кастинги, мені було дуже соромно перед нею... Вона вкладала в мене стільки сил і часу, а я її підвела...

— Надь, ти маєш подзвонити їй, — я продовжував дивитися їй прямо в очі. — Тим паче зараз ти ж вже знов йдеш до своєї мети, хіба ні? Я б навіть звозив тебе в Харків, щоб ти поговорила з нею віч-на-віч, але ж в тебе зараз цей новий проект...

— Так, я не можу їхати до Харкова навіть на один день, — вона кивнула. — Я підписала договір, де сказала, що під час зйомок я не буду покидати міста зйомок. Тим паче, ми дознімаємо в Києві вже наступного тижня і потім... Потім ми поїдемо до Німеччини. Хоча там пробудемо недовго.

— Ти не казала мені про це...

Чесно, ця новина мене здивувала. І здивувала не надто приємно. Хоч я і розумів, що для Наді це хороший шанс, але мені так не хотілося відпускати її до іншої країни.

— Казала. Це ж спільний українсько-німецький проект....

— І скільки ви там будете?

— Всього три тижні, не більше. Якщо знімемо швидко, то можливо два з половиною...

Вона виглядала винуватою. Напевно, я надто сильно надавив на неї. Тим паче, це ж навпаки добре. Вона розвивається, вона буде зніматися закордоном. Це добре для її кар’єри. Вона не має почуватися винною в чомусь...

Я усміхнувся і провів долонею по її щоці.

— Знаєш, що ти дуже крута?

— Крута? — перепитала вона. — Чим?

— Ти дуже цілеспрямована і працьовита. Саме з тебе я брав приклад, коли починав працювати... Коли мав якісь проблеми, то думав, що от ти б вже точно з ними впоралася, бо завжди була наполегливою, хоч і з м’яким характером. Мама точно пишається тобою...

— Ти правда так думаєш?....

— Так. Будь ласка, подзвони їй. Це буде правильно. Ти ж і сама сумуєш за нею, правда?

— Так, але...

— Все буде добре, — я усміхнувся і чмокнув її в щоку, після чого відсторонився. — Я піду зайду в супермаркет, що біля цього будинку. Прикуплю щось нам на вечерю. А ти, як поговориш, замкни квартиру, — я вклав їй до рук ключа. — А потім спускайся до мене, добре? Можеш не поспішати, у мене дуже довгий список покупок...

— Сергію, я...

— Давай, не гай часу, — я відпустив її руки і пішов до передпокою. — Я вірю в тебе, все буде добре.