Розділ 56. Надя.

— Це правильно, — він кивнув, а потім злегка облизнув губи.

Наші погляди зустрілися.

Здається, на моїх щоках вперше за довгий час знов з’явився рум’янець.

Ми так багато разів були поруч наодинці, але атмосфера сьогодні була якась зовсім інакша.

В горлі пересохло і я таки теж облизнула губи.

Він усміхнувся і подався вперед, однак губ так і не торкнувся. Замість того торкнувся долонею моєї щоки і подивився на мене.

Серце билося незвично швидко.

Я так хотіла, щоб він поцілував мене, але він просто дивився мені в очі і усміхався.

Він хотів, щоб я сама зробила цей крок. Він любить мене, насправді любить...

Я усміхнулася і подалася вперед, не надто сміливо торкаючись його губ своїми і прикриваючи очі....

***

— Тихо, вона тут, — почула я двох інших акторок першого плану, коли зайшла до нашої спільної гримерної. — О, привіт, Надю, — голосніше сказала Маша, яка грала Маринку, «першу красуню» класу в минулому.

Вона була красивою молодою жінкою з ідеальною фігурою і красивим довгим волоссям. Для зйомок її весь час крутили, бо ж Маринка мала бути курчавою.

Поруч з нею стояла «пацанка» Ната, яка грала Ніку, жіночку, яка була алкоголічкою але виправилася.

І хоч з самими зйомками ніби все було й добре, однак з цими дівчатами... Ми зовсім не ладнали.

Це тому, що я отримала головну роль? Але хіба вони не мали б бути професіоналами і просто грати?..

Але я впораюся.

Я знаю один секрет.

Хороший актор на сцені вміє так зачарувати партнера, так вплинути на нього, що партнер буде слідувати його грі, навіть якщо й ненавидить його.

Я вживуся в роль настільки, що змушу і цих двох вжитися в свої ролі і нашою синергією тільки підкреслити мою гру...

***

—...Так, я звільнилася раніше, — я усміхнулася в слухавку. — Зараз піду щось перекушу і поїду в акторську школу.

А ще — почервоніла.

Невже тепер так буде кожного разу, коли ми з ним будемо говорити...

— Я біля твоїх зйомок, почекаєш пару хвилин? Хочу показати тобі одне місце.

— О, добре...

Він відключився і дійсно приїхав буквально хвилин за п’ять.

Я швидко сіла в машину.

Сидіти поруч з ним сьогодні було також якось незвично.

Веду себе напевно як якась маленька дівчинка... Червонію прямо як на першому побаченні....

— Я скучив за тобою, — він чмокнув мене в губи.

— Я теж, — я відвела погляд.

— Ти якась не така, як зазвичай... — він провів долонею по моїй щоці.

— Все я така, — тихо сказала я.

— Ні, — він таки зазирнув мені в очі. — Знаєш, що я люблю тебе?

— Знаю...  — я знов стала червоною, як рак.

— Поїхали повечеряємо до твоєї роботи... — він усміхнувся і злегка відсторонився. — А потім я заберу тебе і відвезу декуди.

Ми поїхали до якогось невеличкого італьянського ресторанчику. Сергій розповів про свого нового помічника і про те, що робота, на жаль, йде не так швидко, як він планував. Все тому, що були проблеми з нормальними приміщеннями.

Він ніяк не міг знайти ідеальне. Все ж, я бачила, що не дивлячись на свою тверду позицію перед всіма, він все одно злегка переживав.

Сподіваюся, я зможу підтримати його, коли йому це буде потрібно. Я дуже хочу щоб все, що він задумав, збулося.

Він заслуговував на це.

***

— Так шкода, — Віталій подивився на мене з сумом. — Я думав, ти пропрацюєш хоч трішки довше.

— Я готова виплатити неустойку, — сказала я.

— Та про що ти... — він зітхнув. — Нічого не треба, — мій тепер вже колишній бос усміхнувся. — Пообіцяй нашим дітям майстерклас після прем’єри цього фільму, добре? Тоді ми будемо квити.

— Дякую вам, — я усміхнулася. — Ви мене дуже виручили... Ця робота була цікавою і дала мені багато чого.

— Ми теж були раді працювати з тобою, Надь, — він усміхнувся. — Я вірю, що в тебе все вийде. Тож не сумнівайся і рухайся вперед....

На емоціях, я обійняла колишнього шефа. Мені дійсно подобалося працювати тут.

Сподіваюся, ми ще побачимося....

Прощання було легким, хоч і мало деякий присмак суму.

Я вийшла з будівлі. Подивилася на неї.

Колись маленьку вивіску кіношколи замінили на велику. А танцювальний клуб переїхав у сусідній будинок і тепер взагалі не мав банера на цій будівлі.

Все змінюється і зростає. Поступово кожен йде далі, йде своїм шляхом. І це нормально, це правильно.