Розділ 33. Сергій.

— Аріно, роздрукуй оце, — я дав Аріні флешку. — Це чорновик мого бізнесплану. Потім приходь і будемо його розбирати, мені потрібна думка когось зі сторони.

— Добре, — Аріна взяла флешку і пішла до моєї приймальні і за сумісництвом до її кабінету.

Друкувати там було доволі багато, тож я вирішив зайти у фейсбук. Зайшов на сторінку Наді і раптом зрозумів, що вона виставила історію. Вона ніколи цього не робила.

Я зайшов на цю історію. Вона була репостом історії якогось Германа. Надя в ній грала сум. Я одразу зрозумів що це сум. Але чому її виставив якийсь молодий хлопець? Навряд це справжній режисер чи ще хтось...

Я зайшов на сторінку того, хто її відмітив, підписаний він був «German Chorniy». Що за дитсадок?

Малий, молоко ще на губах не обсохло. Я почав продивлятися його сторінку. Добре, що вона була відкритою для всіх.

І вже третьою ж публікацією я побачив світлини Наді.

Вона відігравала різні емоції від щастя до здивування і навіть розпачі. Я ніколи не бачив її такою... В кожній фотографії була сила. Я навіть стис телефон в своїй долоні.

Повернувся до його профілю, почав дивитися інформацію про нього. Навчався він на «Режиссурі ігрового кіно» в Києвському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, на п’ятому курсі. Року народження тут написано не було, але якщо він на п’ятому курсі, то йому десь двадцять два? Якщо у вісімнадцять закінчив.

Я відкрив його фото профіля.

Модний малолітка, так взагалі дав би йому років дев’ятнадцять. Але раз на п’ятому курсі, то вже точно десь двадцять один або двадцять два. І годинник як у мене.

Я навіть торкнувся вільною рукою годинника за три тисячі долларів.

Я думав, усі ці творчі бідні і нещасні. Цей, напевно, далеко не з бідної родини.

Я б ще міг подумати, що це підробка, аби не його одяг і не взуття на фотографіях. Хоч він явно і не намагається афішувати свій матеріальний стан, але такі речі легко впізнаються в деталях.

Як Надя взагалі зв’язалася з ним? Чого він її фотографував?

Я вирішив ще глянути його сторіс.

Краще б напевно цього не робив.

Там було відео десять і всі з нею. В кожному з них вона відігравала іншу емоцію.

Тепер вона була на зеленому фоні і в іншому одязі. Значить, то була не одноразова робота чи щось таке.

Вона часто бачиться з цим хлопцем і так довіряє йому... В цьому відео вона грає студентку?

— Сергію, я роздрукувала, — почув я прямо перед собою і ледь не підскочив в своєму кріслі.

Зовсім забув про Аріну.

— А, так, — я заблокував телефон і поклав його на стіл екраном вниз, після чого кинув погляд на Аріну.

Треба було відволіктися. Хоча хотілося прямо зараз подзвонити їй. Вона так і не відповіла на моє повідомлення. Невже через цього хлопця? Та не може бути. Ні.

Аріна простягнула мені величезну стопку паперів.

Я взяв її, поклав перед собою.

— Бери стілець, сідай біля мене, — я кинув погляд на стілець, що стояв навпроти мого стола. — Так буде зручніше.

Якщо Аріна буде сидіти прямо біля мене, моя рука не потягнеться до цього клятого телефона і я зможу зосередитися на роботі.

Насправді, нічого ж такого не сталося. Чому мене це так хвилює?

— Добре, — почув я її голос, коли робив вигляд, що почав переглядати папери.

Вже через секунду вона сіла прямо біля мене. Все ж, цей стіл не був розрахований на два таких великих шкіряних стільця, тож стільці стояли прямо підлокітник до підлокітника.

Я почав перечитувати те, що друкував останній тиждень і попутно пояснювати Аріні свою задумку...

***

Ми закінчили працювати над бізнеспланом аж о шостій тридцять. Аріна розгублено подивилася на годинник.

— О, тобі ж треба дитину забирати? Пробач, я підвезу тебе, — я підійшов до шафи. — Вдягайся.

— Добре, дякую, — вона пішла до свого кабінету.

Я швидко вдягнувся, забрав всі документи і флешку, вийшов до Аріни. Вона теж вже була готова. Ми разом вийшли з нашого крила і пішли на парковку, де і зустрілися з Андрієм, який теж саме йшов до машини.

— Що, вдвох їдете? — брат усміхнувся, підійшовши до своєї машини і натиснув на ключ для розблокування дверей.

— Так, Аріні треба забрати дитину, вона сама не встигне, — чогось став виправдовуватися я, коли ми теж підійшли до моєї машини.

Наші машини стояли поруч.