Розділ 24. Надя.

Коли оглянула квартиру вже без своїх речей, вона знов здалася мені злегка холодною і порожньою.

Все ж, я вже так звикла до неї... Я дійсно відчувала, що тут було моє місце. Мені було комфортно поруч з Сергієм в цьому його будинку...

Але я розуміла, що шляху назад нема. Всі обставини складалися так, що мені треба було їхати.

Я не знала, як попрощатися з ним... Не могла сказати йому це прямо в очі, бо знала, що спинить. Він може спинити. Якщо він буде просити мене, то я точно залишуся. Все ж, я люблю його, завжди любила... Нічого не змінилося.

Але я не хочу жити чужим життям. У мене нарешті знов з’явилося бажання грати в кіно. Однак у Харкові зйомок майже нема, хіба що якісь реклами. Тому я і вирішила їхати до Києва.

Я взяла аркуш паперу і написала Сергію невеличкого листа. Чесно кажучи, мало не плакала, коли писала його... Та чому мало не плакала, плакала... Сльози знов і знов зкочувалися мокрими доріжками по моїх щоках.

Я вибачалася за все підряд: за те, що зіпсувала йому весь план, за те, що Денис подряпав його машину, за те, що витратила купу його часу... А насправді думала зовсім про інше.

Я думала про те, наскільки погано йому буде, коли він прочитає цього листа. Я по суті зрадила його. Не залишилася допомогти, хоч і обіцяла.

Лист напевно вийшов злегка сумбурним.

Я навіть не перечитувала цей лист...

Пішла до його кімнати. Присіла на його ліжко. Потім чомусь захотілося лягти на це ліжко. Я піддалася цьому пориву і лягла поверх покривала. Потім поклала лист на подушку. Хвилин п’ятнадцять не вставала.

Все хотіла відтягнути момент... Але все одно розуміла, що рішення вже прийняте і змінювати його буде неправильно.

Подушка пахла його гелем для душа.

Нарешті, встала з ліжка... Просто тому, що розуміла: ще трохи, і я не зможу піти.

Я дуже хотіла залишитися.

Але з іншого боку, я розуміла, що зараз, така як я є, я навряд можу бути нормальною парою йому. Одна справа грати наречену, а зовсім інша — стати справжньою дівчиною. Я хочу, щоб він пишався мною.

Знаю, що можливо це не дуже розумно, що люблять не за щось і тому подібне і що скоріш за все це було потрібно тільки мені, а йому на це було все одно.

Але мені все одно не було.

Сергій дійсно надихнув мене. І тому я мушу спробувати. Однак прив’язувати його до себе, коли я буду в Києві, а він в Харкові, буде не правильно. Я не хочу так.

Час в будь-якому випадку розставить все на свої місця.

Я вийшла до коридору, накинула пальто, взулася... Ще раз озирнулася. Все ж, в цьому будинку я дійсно відчувала себе як вдома...

Коли вже їхала в таксі на вокзал, весь час дивилася у вікно. Прямо як кішка, яка їде з дому і хоче запам’ятати шлях, щоб потім повернутися.

Кішка, яка хоче повернутися до хазяїна...

Я усміхнулася. Сергій по суті дійсно підібрав мене мало не з вулиці. Дав житло, їжу, все що мені було потрібно... Але найголовніше, він повірив у мене, дав мені підтримку, поштовх поборотися ще.

І тепер я не хочу його підвести.

Я зроблю все, що буде в моїх силах. Я дійсно хочу цього. Зараз я розумію, що без кіно я була як без повітря. Я довго-довго затримувала подих, залишалася живою, але все це було не те... І тепер мені дуже хочеться нарешті вдихнути. Знов затятися тим, що точно є моїм.

Я не буду здаватися. Навіть якщо одразу не вийде. Щоб повернутися до нього я спочатку маю розібратися в собі і своїх бажаннях, зробити все, що можливо, або навіть неможливо.

Я не підведу його віру в мене. Навіть якщо він зненавидить мене за шлях, який я в кінці-кінців і обрала.

Авжеж, це додасть йому проблем. Але з іншого боку і добре, що він не отримає фірму через якісь такі умови. Він має розібратися з братом і родиною. Нормально, в родинному колі. А не через якісь афери.

Він дуже багато працює і дійсно любить компанію, крім того, в нього є всі якості лідера. Він зможе добитися всього своїми силами, я точно впевнена в цьому.

Коли я зайшла в купе і подивилася на платформу, то зрозуміла, що почався дощ, краплі якого замерзали на склі. На вулиці знов похолоднішало. Однак яким би холодним не був листопад і зима, що була попереду, після неї все одно прийде весна. Я знаю це напевно.

Кожному з нас доводиться проходити через це не раз і не два в житті. Смуги чорного і білого кольору постійно чергуються, тож все що нам залишається — рухатися вперед, до наступної білої смуги навіть в найгірші наші часи. Тоді ми точно дійдемо...

Головне — рух. Допоки буде рух — буде і життя, і світла смуга десь попереду. Та, яка чекає на кожного. Просто треба йти вперед і не здаватися.

Я обіцяю собі так само, як пообіцяла Сергію в листі. Я нізащо не здамся. Більше ні...

***

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ РОМАНУ))) ЗАВТРА ПРОДОВЖЕННЯ ЗРАНКУ, ЯК ЗАВЖДИ.

Солодка приємна частинка завершилася і тепер на нас чекає шлях становлення кожного з героїв +___+ Але ж зрозуміло, що Сергій також так просто не здасться!))) Чекаєте на продовження? Любі, будь ласка, якщо ви ще не поставили лайк книзі, або якщо ще не ставили жодного коменту(хоча б малюсінького, в одне слово)) — зробіть це))Мені ж цікаво, як вам перша половина?))) Хоча за обсягом трохи менше, ніж половина, але все одно...