Розділ 20. Надя.

Наступні декілька днів після зустрічі з батьками Сергія і я, і він були дуже заклопотаними.

Я бачила, що  він чогось очікував. Напевно, на роботі зараз вирішувалися якісь важливі питання.

Мене все ще турбували їх відносини з братом... Хотіла б я мати когось... Брата чи сестру.

Батько кинув нас з мамою ще коли я була в другому класі. Ми з мамою залишилися самі. Вона розривалася на двох роботах, щоб забезпечити мене всім необхідним... Щоб я нічого не потребувала. Вона зробила для мене так багато... Навіть тоді, коли бабуся і дідусь (її батьки і, відповідно, наші єдині родичі) казали, що моє акторство —  просто дурня, вона все одно мене підтримала.

Коли ж я зламалася, мама теж намагалася допомогти... Хотіла, щоб я вірила в себе і шукала свій шлях, однак я здалася і опинилася там, де опинилася.

Але тепер я ніби отримала друге дихання. Мені все ще було страшно, але всі три попередні дні я знімала візитку на телефоні Сергія, а також монтувала свої ще мало не підліткові ролі для шоурілу.

В будь-якого актора має бути ці два відео. Якщо в двох словах, то у відеовізитці актор просто розказує про себе, а в шоуріл він монтує всі свої вдалі ролі по маленькому шматочку з зазначенням фільму і року його випуску.

Я боялася, що монтувати буде складно, однак ще в понеділок ввечері, перед тим як лягати спати, Сергій показав мені програму Imovie на своєму домашньому ноутбуці. Він сказав, що я можу брати його в будь-який час...

Працювати в цій програмі було дуже зручно... Всі процеси контролювалися буквально на інтуїтивному рівні.

Вже до четверга я мала змонтовані шоуріл і візитку. І тому в четвер почала шукати хоч якісь кастинги. На диво, в фейсбуці та телеграмі була купа каналів з кастингами. Я навіть не думала, що зараз все так працює. Спочатку я взагалі думала, що в Харкові нічого не знімають... Бо ж всі проекти, в яких я брала участь ще підлітком, знімалися в Києві.

Але виявилося, що тут теж є дещо... На одному з каналів знайшла кастинг на акторку в соціальну рекламу щодо захисту вуличних та хатніх тваринок. Гонорар був невеличкий, але треба ж з чогось починати... Однією з умов було зняти відео, в якому розповісти свою позицію щодо цього питання. Також за бажанням можна було додати візитку. Про шоуріл тут навіть не говорили...

Коли я натрапила на цей кастинг в одному з каналів і зрозуміла, що виходу з дому в мене було ще дві години, я вирішила зняти це відео...

Продумала, що і як маю сказати, а потім просто знялася в режимі «селфі».

До шоурілу, відеовізитки і цього завдання також додала і письмовий перелік робіт, в яких я знімалася і грала як акторка театру. З завмиранням серця відправила всі файли замовнику, чий телеграм був прикріплений до самої об’яви кастингу.

Потім швидко закрила ноутбук і побігла перевдягатися: вже треба було виходити на роботу...

Але коли я вже майже підійшла до театру — обомліла. Прямо перед головним входом стояв Денис... З великим букетом червоних троянд. Таких самих, як мені подарував Сергій в день прем’єри.

Він стояв тут зараз, вдень, коли до вистави було ще п’ять годин.

Мені стало страшно...

Я швидко зайшла в найближчий провулок і дістала мобільний. Спочатку чомусь хотілося подзвонити Сергію. Але я розуміла, що не мушу дзвонити йому. Я подзвонила нашому режисеру, Володимиру Анатолійовичу, і пояснила ситуацію, правда без деталей.

Він прибіг буквально через хвилину... Навіть не перевзувся. Тільки пальто накинув.

— Надю, ти як? — він уважно подивився на мене.

— Все нормально, Володимире Анатолійовичу... — я відвела погляд. — Пробачте, що ось так зірвала вас з місця.

— Тебе ж заберуть сьогодні? Я не випущу тебе саму, так і знай, — він серйозно подивився на мене.

— Дякую, так, мене мають зустріти, — я кивнула.

Всі останні дні Сергій забирав мене. Він взяв якусь службову машину, поки його власна була в сервісі через ту подряпину.

— От і добре, — він взяв мене під руку. — Не бійся, Надю. Я своїх акторок нікому не дам ображати...

Він впевнено повів мене до театру.

Я не дивилася на Дениса. Дивилася тільки на двері, на вхід до театру. Ще трішки, і я буду всередині.

Коли двері за мною закрилися, з душі ніби камінь впав. Мені дійсно стало легше.

На репетиції я входила в образ трішки довше, ніж мала б, але все одно я таки змогла розслабитися.

Все ж таки, як добре, що на Володимира Анатолійовича завжди можна покластися. Він мені буквально як батько...

Коли репетиція скінчилася ми всі повечеряли, а потім пішли на грим. Звичайна рутина все ж змогла мене розслабити.

Ну що цей дурень може зробити тут, в театрі? Тим паче, Володимир Анатолійович сказав охороні його не пропускати. Йому мають віддати гроші за квиток, якщо він напише якусь там заяву...

Коли ми йшли на сцену, я вже повністю заспокоїлася. Завжди, коли виходила сюди, залишала життя Наді і ставала тою, кого грала...