Розділ 15. Сергій.

Я стояв біля гримерної з величезним букетом червоних троянд. Їх була сто одна штука. Прем’єра нової вистави пройшла дуже добре, Надя знов грала краще, ніж актриса, що була в головній ролі.

Я був впевнений, що якщо вже навіть такий профан, як я, помічав це, то це точно помічали й інші, зокрема — її бос та колеги.

Босом по суті в них має бути режисер? Цікаво, чому він не ставить Надю на головну роль? Чи вона сама винна в цьому через свою неініціативність?

Скоріш за все — друге.

Але я не хочу дивитися, як вона в’яне тут, на ролях другого плану. Вона все ще не подалася на жоден кастинг... Треба буде спитати, можливо, їй потрібна якась допомога?

Вже завтра ми мусимо йти на вечерю до батьків і, щиро кажучи, мене це злегка бентежить.

Я авжеж не сумнівався, що Надя з легкістю зіграє закоханість в мене, та й я сам... Не думаю, що в цьому будуть проблеми.

Надя дуже гарна, хазяйновита і добра дівчина. Вже зараз я розумію, що не хочу, щоб вона просто грала мою дівчину. Мені хочеться, щоб вона стала нею насправді. Але зараз я б хотів дати їй можливість зосередитися на власній кар’єрі. Я хочу, щоб вона повернулася в кіно.

Коли Надя вийшла з гримерної, я усміхнувся і підійшов до неї, простягаючи букет:

— Ти дуже добре грала, — я подався вперед і поцілував її в щоку.

Вона усміхнулася і відвела погляд.

Все ж, щось було не так. Хоч вона і виглядала щасливою, її настрій... Я відчував, що вона щось приховує від мене. Принаймні, намагається приховати. Може, вона таки образилася на те, що прийшов зранку, але вигляду не подала? Та я ж сказав, що у мене нічого ні з ким не було. Вона мала мені повірити. А виходить, не повірила.

— Дякую, — вона взяла букет, продовжуючи стримано посміхатися.

— Поїдемо додому?

— Угу...

Ми вийшли з театру і пройшли до мого порше, однак... По всій лівій частині машини простягалася довжелезна подряпина, яку явно зробили чи то цвяхом, чи то ключами.

Надя втупилася в машину. Дивилася так шоковано і перелякано, що я одразу почав її заспокоювати:

— Надью, та таке буває, нічого страшного, — я усміхнувся. — Віддам і її пофарбують.

— Раптом це Денис?... — вона прикрила рот рукою. — Він попереджав мене, а я не послухалася. Мені треба було ще вчора з’їхати від тебе, я знала...

— Про що ти? — я обійняв її за плечі.

Надя вся трусилася, прямо як маленький листочок на сильному вітрі. За ці пару днів я ще не бачив її такою. Мені здавалося, що Надю дуже важко вивести на якісь такі емоції, бо ж вона акторка і напевно вміє все це контролювати, але зараз... Зараз вона не змогла нічого проконтролювати. Я відчував, що їй страшно.

— Денис, мій колишній, той самий, який зрадив, і від якого я з’їхала. Сьогодні перед виставою він дзвонив мені і благав повернутися до нього. Я, авжеж, відмовилася і попросила його мені не дзвонити, а він... — вона зробила невелику паузу. — Він сказав, що бачив, як я їжджу на твоїй машині. Тобто, він слідкував за мною. Можливо, він навіть знає, де ти живеш. Але, скоріш за все, поки що він не в курсі. Тому і кажу, що мені треба з’їхати, — вона зітхнула.

Вона казала це так серйозно... Я зрозумів, що вона переймалася, але переймалася не за себе і свою безпеку, а чомусь за мене. Це було дивне відчуття.

Я обійняв її трішки сильніше. Мені не хотілося, щоб вона переживала. Не хотілося, щоб боялася якогось психа. І взагалі, це я мушу захищати її, а не вона мене.

— Надю, — прошепотів я їй на вухо. — Я тебе нікуди не відпущу...

— Та знайдеш собі іншу акторку, — тихо сказала вона. — Ще й зіграє краще за мене, от побачиш. Пробач, але я дійсно не хочу, щоб ти постраждав. Денис — дуже непередбачуваний.

Я авжеж розумів, що ніяка інша акторка, взагалі ніяка така «інша», не зможе замінити Надю. Ми жили разом всього пару днів, спілкувалися всього тиждень, а я вже звик до неї, прив’язався. Вона так органічно вписалася в моє життя, що я навіть думати не хотів, що все може знов стати таким самим як до того, як коли я вперше приїхав до неї.

— Не знайду, — тихо сказав я їй. — Не буду шукати. Мені підходиш тільки ти.

— Відпусти... — пошепки сказала вона. — Відпусти мене, Сергію.

— Не відпущу, — я злегка відсторонився, щоб наші погляди знов зустрілися.

Вона дивилася на мене злегка розгублено. В очах її вже стояли сльози, а в руках все так само був мій букет. Вона правда турбувалася про мене.

— Не йди, Надю, — я простягнув долоню до її щоки і стер сиротливу сльозинку. — Ти потрібна мені.

Мені на секунду навіть здалося, що її щоки порозовішали. Однак, можливо це сталося через те, що на вулиці холоднішало. Вже було чотирнадцяте листопада.

— Добре, — вона кивнула. — Я приїду куди ти скажеш і коли скажеш. Але жити в тебе я більше не можу.

— Та я твого цього колишнього в асфальт закатаю якщо захочу, — я знов зазирнув їй в очі. — Нічого він мені не зробить. Розберемося з ним. Прямо завтра і розберемося, обіцяю.