Розділ 9. Сергій.

Навіть із заплющеними очима я відчував, як на мене світили ранкові промені сонця. Сонце восени було не таким сильним, але так як в моїй спальні було цілих два вікна, кімнату все одно залило світлом.

Я прислухався і раптом зрозумів, що з боку передпокою і кухні чутно жіночий голос і якесь шкварчання.

Надя чи то щось наспівувала, чи то говорила і це доповнювалося шкварчанням яєшні, чи ще чогось... Звуки лунали тихо-тихо, але через те, що окрім них в хаті нічого чутно не було, я зміг їх розрізнити.

На обличчі сама собою з’явилася посмішка. Вона дійсно зробила це. Готує сніданок.

Я потягнувся до телефону і побачив, що зараз була без десяти хвилин сьома.

Напевно, вона не знала о котрій мені йти, я ж їй сказав тільки коли встаю, тож вона вирішила, що все має бути готове заздалегідь?

Я встав з ліжка, подумав, що напевно отак в трусах йти буде не дуже правильно і тому знайшов якісь шорти і натягнув їх на себе. Потім взяв футболку, але вдягати її таки не надумав.

Поклав її назад до комоду і пішов до кухні.

Відкрив двері і побачив її.

Надя стояла в якійсь простій домашній сукні, що була схожа на довгу футболку. Вона стояла боса. Виглядала так по-домашньому, що я мимоволі усміхнувся. Вона так легко вписалася в цю кухню... Ніби жила тут вже дуже давно.

— Привіт, пробач що капці не дав... — вголос сказав я те, що було на думці.— Не подумав, у мене їх і нема, треба б сьогодні купити.

— Та нічого, в тебе все одно тепло, — вона взяла лопатку і перевернула омлет. — Сподіваюся, ти все ще любиш омлет?

— Ми його їли в школі ще коли були в початкових класах, — здивовано сказав я. — І ти пам’ятаєш такі дрібниці?

— Хороша пам’ять — одна з необхідних навичок в моїй професії, — Надя вимкнула плиту.

Тим часом закипів чайник і вона залила кип’яток до заварника з моїм улюбленим чаєм.

— А чай? Чому обрала саме цей? В шафках стоїть видів сім, — зацікавлено спитав я, сідаючи за стіл.

— Цей чай єдиний пересипаний в коробочку, коробочка майже порожня. Крім того, кришка на ній була зачинена не до кінця, — вона взяла омлет і поклала його лопаткою на тарілку, після чого поставила цю тарілку переді мною, також вона дала мені виделку.

Потім Надя взяла іншу тарілку, також насипала туди трішки омлету і поставила перед сусіднім стільцем разом зі ще одною тарілкою з маленькими гарячими трикутними бутербродами з ковбасою, помідорами і сиром. Вона запікала їх?

Останнім на стіл перекочував чай і дві чашки. Вона наповнила їх і сіла поряд зі мною.

— Ти така спостережлива і уважна, Може, тобі треба було в детективи йти, а не в акторки? — і до того як вона щось сказала, я усміхнувся і додав. — Хоча граєш ти теж дуже добре, я дійсно сильно здивувався тоді, на виставі.

— Дякую, — тихо сказала вона, посміхнувшись і відвевши погляд.

— Якщо що, це не комплимент чи щось таке, я дійсно так думаю. Не розумію, чому ти граєш не головні ролі... Ти ж краще за ту дівчину, що грала вчора Марію.

— О, ти про Віку? — вона усміхнулася. — Віка дуже гарна акторка. А ще — вона моя подруга, і саме вона привела мене до цього театру.

Чомусь я очікував якоїсь подібної відповіді. Раніше Надя була дуже цілеспрямована, не боялася конкуренції, не боялася йти вперед до мети, до перемоги. Зараз же щось змінилося... Вона була ніби зламана... Я хотів дізнатися, що сталося.

— І тому ти не хочеш забирати її ролі? — я подивився їй в очі: вона виглядала розгубленою, тож я вирішив продовжити. — Так і є. Але це неправильно. Ти мусиш розвиватися. В тебе є потенціал, це бачу навіть я, хоч і зовсім не розбираюся в таких речах.

Вона розгублено дивилася на мене. Може, я був занадто різкий...

— Надю, — я продовжував підтримувати наш зоровий контакт. — Хіба ти не хочеш грати головні ролі? Якщо отримаєш роль в театрі то потім і в кіно буде легше, хіба ні?

Вона раптом усміхнулася і заспокоїлася.

— Ні, це так не працює. Актор театру і актор кіно — дві абсолютно різні професії. Відбувається профдеформація. Акторам театру треба грати більш яскраво, говорити голосніше. Ті, хто пропрацював багато років в театрі, потім майже ніколи не можуть грати в кіно і навпаки.

— Але хіба ти не хотіла грати в кіно? — здивувався я.

— Хотіла. Однак все вже склалося так, як склалося. Та й в кіно, особливо спочатку, не може бути стабільності. А мені ж треба було за щось жити. Театр дав мені цю стабільність і при цьому я все ще могла грати... Допоки я можу грати, мене все влаштовує, — не відводячи від мене погляду сказала вона.

— Йди з театру, — твердо сказав я перше, що прийшло мені в голову.

— І як ти собі це уявляєш? Сидіти на шиї у тебе я не збираюсь. Я ж казала, що не прийму плату від тебе. Ти ітак дав мені де жити. Допоміг.

— Хоча б спробуй походити на кастинги. Ваші ж вистави тільки по вечорах, хіба вдень ти не можеш кудись ходити?

— Вдень у нас репетиції. Насправді, я проводжу в театрі разом із дорогою не менше десяти годин... Так що не вийде.