Розділ 6. Надя.

— Віко, я почекаю тебе на вулиці, — я усміхнулася подрузі.

— Так, добре, — вона кивнула.

Все ж, їй треба було більше часу, щоб перевдягнутися і зняти грим. Над актрисами, які грали головних героїнь вистави, завжди працювали довше за все... Що перед виставою, що після.

Коли вийшла з гримерки, одразу помітила Сергія. Він дивився щось в телефоні, але як тільки почув, що двері відкнилися, підняв свої блакитні очі і подивився прямо на мене.

Першим моїм бажанням зараз чомусь було тікати... Однак він подивився так серйозно... Не знаю, я просто не могла відвести погляду від цих його блакитних як небо очей.

— Надь, привіт, можна підвести тебе додому? — запитав він.

— Ну...

Я вже хотіла сказати, що додому мені не треба, точніше треба, але не туди, а до подруги, але казати йому, що ось так, на наступний день від нашої розмови, я кинула хлопця, мені зовсім не хотілося.

Не хотілось виглядати жалюгідною, викликати співчуття чи ще бозна що. Не дивлячись ні на що, мені все ще подобалось моє життя. Я грала ролі, вживалася в нові образи. Все це вартує свого...

— Мені треба з тобою поговорити, — твердо сказав Сергій. — Обіцяю, тримати в машині не буду, нічого такого. Вибач мене, будь ласка, за той раз. Це було неправильно.

Пару секунд я вагалася, однак все одно кивнула.

— Тоді підемо?

— Так.

До машини ми йшли в повній тиші.

Поки ми йшли приміщенням театру, я відчувала погляди інших акторок і акторів, а також персоналу театру. Відчувала себе дуже незручно.

Всі дивилися на нього і напевно думали, що такий красень взагалі забув поруч з такою невдахою як я.

Я навіть посміхнулася своїм думкам.

І правда, що?

Я мельком глянула на Сергія.

Зараз він виглядав дуже добре. Доглянутий,  серйозний, з блиском в очах. Віка напевно додала б ще «солідний», а я...

Я б додала «безшабашний». Я відчувала оцю його безшабашність в кожному жесті, в кожній дії і кожному слові. В серці він так і залишився тим хлопцем-жартівником, я відчувала це і від цього посмішка сама собою розквітала на моєму обличчі ще більше.

Коли ми підійшли до машини, він відкрив переді мною двері на переднє сидіння.

Я кивнула і сіла в машину. За пару секунд він вже сидів поруч і машина рушила з місця.

І знов ми їхали мовчки. На вулиці саме починав накрапувати дощ. Осіння погода в Харкові зазвичай була більш-менш приємною.

Я бачила, що Сергій про щось розмірковує, однак він нічого не говорив, а я... Я теж не знала, що сказати. Аж до моменту, коли зрозуміла, що ми їдемо додому до Дена.

— Стій, — раптом сказала я. — Сьогодні мені не туди. Але це поряд...

— Як — не туди? — здивовано перепитав він, все ще дивлячись на дорогу, а не на мене.

— Сьогодні я ночую в подружки, — майже не обманула я. — Біля ТРК «Україна».

— І твій хлопець не проти? — буденним тоном перепитав він. — Довіряє? Не боїться, що ти до коханця їздиш?

— Не боявся, — сказала я в минулому часі.

— А чому в минулому? — він на секунду перевів погляд на мене.

— Тому що зараз це вже не важливо, — тихіше сказала я і відвела погляд. — Ми розійшлися.

Не знаю, навіщо я сказала йому. Взагалі, я не планувала показувати себе ще більшою невдахою, ніж він мене, напевно, і так вважав. Не те щоб мені було діло до нього самого, але сам факт того, що я в його очах більше не буду щасливою і самодостатньою, мене засмучував.

Я не хотіла, щоб він відчував до мене жалість. Тільки не це. Що завгодно, тільки не жалість.

Сергій мовчав, тому я знов подивилася на нього.

А він напевно відчув мій погляд, бо теж подивився на мене.

І злегка сумно усміхнувся.

— Пробач, що підняв неприємну тему, — сказав він.

По його вигляду було зрозуміло, що каже він це абсолютно щиро. Він справді не хотів образити мене. Тому нема сенсу злитися або ображатися... Краще було б просто змінити тему, однак і виговоритися комусь мені б напевно теж не завадило...

Але замість першого і другого я зробила щось середнє... А потім Остапа таки понесло..

— Та нічого, — я зітхнула. —  Все нормально, все одно ті стосунки були не такими, якими я хотіла б їх бачити.

— Уявляю, — він видав смішок. — Знаючи тебе, думаю, що ти напевно від бідного хлопця багато чого вимагала...

— Не правда! — мало не вигукнула я. — Нічого я не вимагала... Хіба що хотіла після стількох років стосунків просто з’їхатися. Однак це авжеж не входило в його плани. Як би він тоді додому всіляких блондинок водив тоді, коли я була не там...

Сльози, які я стримувала так довго, раптом знов навернулися на очі.

Я відвернулася від Сергія і молила Бога, щоб він не побачив їх.