— Синку, все ж ми хочемо дізнатися про твою дівчину побільше! Вже пройшов тиждень від дня, як ти сказав, що вона в тебе є, а ти все ще нас не познайомив!
Так, мама дзвонила мені мало не щодня і нагадувала про ту кляту обіцянку, що я дав минулого тижня.
А я сам вже не думав, що то була така вже хороша ідея. Напевно, мені таки не варто було замислювати ту гру. Якою б гарною кандидаткою не була Надя, вона не з тих людей, хто буде використовувати свої здібності, щоб обманути інших.
Та й взагалі, життя і гра на сцені напевно дуже відрізняються. Та й думаю, що грати в реальності, особливо перед тими людьми, яких ти знаєш, хоч ви й давно не бачились, буде не так вже легко.
Але з іншого боку, хто, як не вона... Мені просто треба більше часу. Я не можу залишити це так.
— Я не казав, що готовий вас знайомити прямо зараз, — я говорив з мамою по air pods у вухах і паралельно зав’язував краватку. — Тим паче, у нас на носі підписання дуже важливого контракту і у мене просто фізично нема на це все часу.
— Але ти обіцяв, — спокійно нагадала мати, знаючи, що я завжди виконую свої обіцянки.
— Так, і я не відмовляюся від своїх слів, — я кивнув собі в дзеркалі.
Я дійсно не відмовлявся від них. Навпаки. Сьогодні, прямо зараз, я точно впевнився, що це має бути конкретно Надя. Вона і ніхто інший. Тільки вона підходить. Тільки вона зможе з цим впоратися.
— То коли ви нарешті приїдете? — продовжувала насідати мати.
Пару секунд я думав. Навіть якщо вмовлю її прямо сьогодні, нам треба хоч пару днів на те, щоб домовитися щодо деталей і просто трохи ближче познайомитися... Та й на роботі цими днями реальний завал...
— Дай мені допрацювати цей тиждень, — нарешті сказав я. — Якщо підпишемо контракт до п’ятниці, то можливо, в неділю ввечері зможемо приїхати.
— А чому не в п’ятницю?
Мама як завжди насідала по всіх фронтах. І тиждень їй не той, і день. Але вона і сама знає, що інколи її заносить, тож достатньо буде просто сказати їй...
— Мамо...
— Добре-добре, в неділю так в неділю, — вона зітхнула, напевно, шкодуючи, що їхня зустріч з моєю дівчиною відбудеться аж через чотири дні, якщо рахувати й сьогоднішній.
Все ж, мама завжди цікавилася такими речами. Пам’ятаю, яка схвильована вона була перед знайомством з Андрієвою Катею. Взагалі, моя мама, напевно, прямо ідеальна свекруха. Їй завжди все подобалося навіть в цій дволикій блондинці...
— Синку, а...
Мама вже хотіла запитати ще щось, але я вирішив її перебити; не хотілося знов відповідати на сто різних питань. Та й взагалі, мені вже був час йти на фірму.
— Мені треба йти, відключаюсь.
Мама зітхнула, але таки попрощалася:
— Бувай, синку.
— Бувай, мамо.
Дзвінок завершився і я зітхнув.
Ці дні я дійсно працював над дуже важливим контрактом. Однак з моєї голови так і не виходила Надя. Вже розумів, що б набагато легше просто найняти будь-яку акторку, таку, з якою я незнайомий.
Але я дійсно не міг довіритися будь-кому. Це була дуже важлива і таємна «операція». Думаю вже прямо як якийсь обманщик чи шпіон. Однак, що я можу зробити, якщо саме так все і було?
Ще тоді, коли обирав Надю споміж всіх, я вже знав, що вона — найкраща кандидатка. Вона чесна і порядна, та ще й акторка. Де ще я знайду таку? Мені завжди здавалося, що актори — багатоликі створіння, які постійно користуються своїми здібностями, щоб досягти бажаного не тільки на сцені, але й по життю.
Однак, знаючи Надю, я був впевнений, що вона не така. Не знаю, напевно, в моїй пам’яті просто відбився той її чесний, справедливий шкільний образ. Авжеж, до зустрічі з нею після стількох років, я не міг бути впевнений, що вона все така ж, як тоді... Але як тільки ми поспілкувалися, то я зрозумів, що вона майже зовсім не змінилася.
Хіба що залишилася без амбіцій. Єдина зміна. Вона більше не йшла до своєї мети так наполегливо, як в одинадцятому класі, коти перемогла в другому сезоні «Блокбастера», де обирали кращих молодих акторів-аматорів. Вона була однією з двох наймолодших учасниць і все одно виборола ту перемогу.
Напевно, щось мало статися... Не вірю, що така людина як вона, могла кинути свої амбіції просто так.
Може, програла в якомусь важливому кастингу чи ще щось... Що ще може турбувати акторів?
Що б вона там не казала, а в своєму нинішньому положенні вона нещаслива. Я одназу це зрозумів.
По собі знаю, що нереалізовані амбіції дуже сильно б’ють під дих. Починаєш задихатися, не можеш працювати навіть в старому, звичному ритмі. Однак, якщо не рухатись вперед, то амбіції так і залишаться просто амбіціями...
Сьогодні після роботи я таки знов заїду за нею в театр. Якщо встигну, подивлюсь виставу. Я ж так і не ризикнув глянути її фільми. Не знаю, чому. Може, боявся, що вона грала в них чи то надто гарно, чи то надто погано.
І обидва з цих двох варіантів мене по-своєму не влаштовували.
***