Розділ 4. Надя.

Коли я вже йшла сходами (сьогодні ліфт знов не працював), то між другим та третім поверхами зустріла якусь молоденьку білявку, що бігла згори вниз.

Гарна така, приємна дівчина. Молоденька зовсім, може років двадцять. Найкращі роки, як на мене... 

Коли наші погляди зустрілися, то в її очах буквально читався страх. Однак дівчина швидко опустила очі і пробігла повз.

Я лише знизала плечима і пішла вгору. Напевно, була тут у коханця чи ще що... Інакше не розумію такої переляканої реакції. 

Тим часом ноги вже боліли. І чому цей клятий ліфт постійно не працює?...

Коли дісталася сьомого поверха, почала копирсатися в сумочці, але ключа не було. Тому подзвонила в двері, однак стала так, щоб мене не було видно. Хотілося зробити Денису сюрприз.

Що б там не казала Віка, Денис кохав мене. І мені з ним було добре.

Він завжди був уважним і милим зі мною. Постійно дарував квіти на чотирнадцяте лютого, восьме березня, а також на день народження. Водив в ці дні в ресторан, вдягався в костюм... Денис був хорошим і надійним чоловіком. 

Руки в нього також росли з того місця і це не могло не тішити. Він був хорошим хазяїном в своїй квартирі...

А те, що сьогодні моє серце билося швидше ніж треба поряд з Сергієм — це нормально. Я просто здивувалася...

Це ж не зрада, нічого такого. Я просто здивувалася. Пройде трішки часу і я забуду про все, що сталося сьогодні, як про страшний сон. Все буде добре...

Я усміхнулася своїм думкам, коли почула за дверима злегка п'яний голос мого Дениса:

— Лесю, ти якось швидко, — сказав він. — Чи щось за... — коли він відкрив двері і наші погляди зустрілися, він таки закінчив фразу. — забула... Надя? — шоковано перепитав Денис, ніби побачив мене вперше в житті. — Я думав, що ти у Віки і...

Ден був в самих трусах, його очі бігали коридором, а я раптом зрозуміла, що все моє земля йде з-під моїх ніг.

— То ту блондинку звуть Леся... — я кивнула сама собі, а потім зробила рішучий крок всередину квартири.

Не розуваючись, ніби в якомусь трансі, пройшла до спальні.

— Стій, Надю, я... — він схопив мене за зап’ястя, але вже було пізно.

Я дивилася на нашу з ним кімнату. Принамйні, для мене вона дійсно була саме нашою... До цього моменту. Хоч ми офіційно й не жили разом. 

Ліжко було незаправлене, а в кімнаті штиняло потом. Всюди були розкидані його речі.

На очі зрадницьки наверталися сльози, але я трималася. Просто підійшла до шафи, дістала сумку і почала закидати до неї всі свої речі, які траплялися під руку. 

— Надю, — Денис торкнувся мого плеча, однак я відсахнулася.

— Не торкайся мене, — практично прошипіла я. 

Було боляче, образливо, все сильніше хотілося плакати. Його дотики ніби обпалювали мою шкіру. І я все ще відчувала цей опік на своєму зап’ясті та на плечі...

Денис послухався і відсторонився.

А я продовжила збирати речі. Не дивилася на нього і дуже сильно боялася, що заплачу. Не хотіла доставляти йому такого задоволення.

Добре, що ми так і не з’їхалися.

А коли всі мої речі,  які я періодично залишала в його квартирі, були зібрані, я навіть зітхнула з полегшенням.

Як би погано не було зараз, все одно добре, що я все ж таки дізналася про це...

— Надь, може таки не будеш гарячкувати? — Денис стояв між мною і дверима.

Він подивився мені в очі.

— Просто відійди, — спокійно сказала я.

Мені не хотілося ані бачити його, ані чути, треба було забратися звідси якомога скоріше. Хотілося, щоб все це закінчилося якомога скоріше. 

— Я кохаю тебе, —Денис знов спробував взяти мене за руку, але я не дала йому торкнутися мене. — Пробач, давай почнемо все спочатку, давай з’їдемося, одружимося...

— Відійди, —тихо повторила я.

Було дуже боляче слухати про з'їзд, не говорячи вже про одруження. Я, як і будь-яка жінка, в серці авжеж хотіла вже вити своє гніздечко і дійсно сподівалася, що ось він, той самий чоловік, з яким я проведу решту свого життя. Однак все склалося як склалося...

Я хотіла ще подумати про це, та Ден раптом знов почав говорити:

— Тобі нема куди піти, Надю. Подруга не рахується. Ну поживеш ти в неї день, п’ять днів, тиждень, — Денис продовжував дивитися мені в очі. — А свою стару квартиру ти ненавидиш. Ти ж там тільки раз на місяць ночуєш... І мене туди ніколи нормально не пускала. Ніби там була твоя святиня. Не думай, що я один в усьому винен. Ти теж винна... Постійно до ночі працюєш, особливо на мої вихідні, тож не дивно, що я знайшов іншу.

Я таки не витримала і заліпила йому смачного ляпаса.

Біль в моїй правій долоні доставляла мені якесь особливе задоволення.

Денис дивився на мене ошелешено. Напевно, зовсім не очікував, що я могла викинути щось подібне.

— Більше я тебе не знаю. На вулиці не привітаюсь. Від тебе чекаю того ж самого. Ми один одному — ніхто, чужі люди, запам’ятав? — холодно запитала я і, не даючи йому відповісти, швидко вийшла за поріг квартири.