Розділ 2. Надя.

В кінці вистави, вклонившись разом з іншими акторами, я усміхнулася.

Зала, як завжди, вибухнула оплесками, і я була щаслива. Я дуже любила грати і раділа, що не зважаючи на те, що сталося на моєму третьому великому проєкті на зйомках, все ще могла продовжувати займатися улюбленою справою... Вони не зламали мене.

І не важливо, що зараз я не в кіно. Допоки можу грати перед глядачами — буду щасливою.

— Надь, все як завжди прекрасно! Дитинко, поясни мені, чому, ну чому ти не хочеш грати ролі першого плану? — наш режисер, Володимир Анатолійович, схопив мене за руку і дивився прямо в очі. — У тебе такий талант! Я не змирюся з цим твоїм вибором!

— Володимире Анатолійовичу, та залиште ви вже Надю, — моя подружка Віка усміхнулася і вихопила мої маленькі долоньки з рук нашого режисера. — Ну не хоче людина грати перші ролі, навіщо змушувати?

Усміхнулася.

Саме Віка зараз і виконувала всі головні ролі нашого віку. Авжеж, нехай Віка мені і подруга, але сумніваюсь, що вона б була не проти посунутися і дати шанс мені. Хоча, мені то й не треба... Мене влаштовує просто займатися тим, чим я люблю, а більшого... Більшого можна досягти лише через ліжко. Не хочу так. 

Краще чесна синиця в руках, аніж поступатись принципами в гонитві за журавлем...

— Так, дякую вам за турботу, але я дійсно в порядку, — я таки відповіла цим двом. — Люблю грати будь-які ролі і робити так, щоб глядач їх запам’ятовував.

— Це якийсь садомазохізм, їй богу! — емоційно сказав Володимир Анатолійович.

— Надю, підемо перевдягатися, — Віка взяла мене під руку і потягла до гримерної. — До післязавтра, Володимире Анатолійовичу!

— До побачення... — попрощалася прямо перед самим виходом з-за лаштунків...

Як тільки ми вийшли до коридору, то серце так і завмерло. Прямо перед гримерною стояв мій колишній однокласник і одночасно моє перше, і авжеж нерозділене, кохання.

Зовсім не змінився. Високий, підкачаний, з широкими плечима і яскравими живими очима, в яких так само як і раніше відплясували бісики.

Стояла перед ним і просто дивилася в ці кляті очі не в силах вимовити і слова.

— Надю, привіт, у мене до тебе розмова, —  почав говорити до мене Сергій. — Я почекаю, коли перевдягнешся і підвезу тебе додому, а по дорозі поговоримо, добре?

Віка штовхнула мене в бік, бо я зовсім не реагувала на слова однокласника. Я все ще була шокована самим фактом того, що він стояв тут, переді мною, і схоже, прийшов спеціально до мене. Все це не вкладалося в моїй голові...

— Добре, — кивнула таки я за пару секунд і миленько усміхнулася йому. — Почекай надворі, перед головним входом.

— Домовились, — Сергій розвернувся і пішов геть.

Я ж тим часом швидко увірвалася до гримерної і підбігла до дзеркала.

Лохмата, брудна, в цьому лахмітті була схожа на якусь стару тітку. І саме такою він побачив мене. Ну чому, чому він не підійшов пізніше, коли б я вже вийшла з гримерки? І як його взагалі сюди пропустили?

— Надю, ти в порядку? Хто це був? — в дзеркалі побачила зацікавлений погляд Віки.

Та вже, здається, була готова з'їсти Сергія з потрохами. Така вже вона дівчина... Все, що гарненьке, хоче заграбастати собі. Насправді, ця риса — не така вже й погана. Мені самій часто не вистачає цього завзяття... Але все тому, що колись мою віру в справедливість просто зруйнували і тепер я вже не бачу сенсу в такій запеклій боротьбі. 

— Віко, ти на машині? Підкинеш мене додому? — буденним тоном запитала я.

— Але хіба ти не сказала тому блакитноокому підкачаному красеню в костюмі за тисячу баксів, щоб він почекав? — відповіла питанням на питання Віка.

— Сказала так просто щоб він пішов. Насправді мені нема про що з ним розмовляти.

Так, я просто панікерка. Не хочу... Мало що він там собі придумав. Сергій з дитинства був ще тим експерементатором. Впевнена, що прийшов до мене не просто так.

Але дізнаватися ті причини я не хочу. І так серце б’ється як скажене тільки від того, що знов побачила його. Не можна з ним спілкуватися. Я тільки-тільки почала налагоджувати своє приватне життя, ми з Деном вже ось-ось з’їдемося, і можливо, навіть одружимося.

— Ведеш себе, як дитина... Ви ж дорослі люди. Це неввічливо! — Віка суворо подивилася на мене. — Якщо не хочеш з ним розмовляти — добре. Піди і скажи йому про це. І потім я тебе підвезу.

— Ну Віко... — я склала долоньки в благальному жесті. — Давай просто поїдемо! Я ж планувала заночувати в тебе сьогодні. Денис мав саме виводити тарганів в своїй квартирі...

— Ні, — безапеляційно сказала подруга.

— Денис буде ревнувати!

— Та твоєму Денису здається взагалі все до лампочки, — Віка знизала плечима. — Тож може навпаки і добре було б, якби цей красень підвіз тебе додому...

— Але...

— Скільки ви вже зустрічаєтесь? Три роки? І все ще живете в окремих квартирах! Окремих, Карл! — Віка розвела руками.

Оце її «Карл» Віка казала завжди, коли хотіла зачепити мене за живе... Однак напевно доля істини в цих словах  таки була. Я знала це, однак все одно не збиралася виносити сміття з хати. Віка все ж не була мені справжньою подругою... Серед акторів не може бути дружби. Є тільки конкуренти... Я засвоїла це ще давно, в свої сімнадцять, на першому ж кастингу...