Розділ 12

Напруга між братами помітно зростала. Мирославу певно не подобалося що Свят перетягує на себе увагу. 

А мені б вони обоє звідси здиміли й було б дихати легше. Я маю зараз нову партію кексів ставити та глазур потребує уваги. 

Але ж не скажеш господарям маєтку, щоб вони нарешті йшли займатись чимось цікавішим, ніж діставати нових працівниць кухні.

– Мир, ти зануда, – безтурботно хмикає Святослав. – Що це ти ще й досі линдаєш, а не зі своїми розрахунками возишся? Чи тебе, як і мене, запахи приманили, – виразно хитрий погляд на мене. 

– Хлопці, – рішуче мовить тітка Валя, поки Мирослав пропалює поглядом діру у своєму братові. – Нам треба сніданок догодувати. 

– Ми вже йдемо, Валентино Іванівно, – відповідає Мирослав і, хапаючи брата за виворіт, тягне за собою.

– Я ще повернуся, мої солоденькі кухарочки, ахаха!! – клеїть дурня Свят та от з рівноваги мене виводить наступна репліка Мира…

– Чекаю кекси у кабінеті, Ніко, – кидає, виштовхуючи брата. – Сьогодні це буде мій сніданок, тож не барися. Іванівно, додасте вашу каву.

Він гримає дверима, а ми стоїмо трохи прибиті якийсь час.

– Ох лишенько, – зітхає Валентина Іванівна. 

– Оце причепився, – тихо додає Інка, повертаючись до авокадо.

Навіть в неї ентузіазму щодо Мирослава немає. Явно ж щось треба цьому багатію від мене. І це щось точно буде не на користь мені. 

Ми продовжуємо робити кожна свою справу. До кухні забігає Люба, вітається з усіма і починає носити готові страви на стіл.

– От я зараз з пані Дариною поговорю, – мовить тітка Валя, коли чує з вітальні голос господині дому. – Любка кекси понесе, ти не переживай, Ніко. А Дарина їм обом мізки вставить. Була в нас з нею розмова, коли я побоювалася кликати вас до себе, бо ж дівчата молоді…

– Ні, – перебиваю її. – Не треба поки. Дозвольте я сама спочатку виясню чого він до мене причепився. 

Бо що ті розмови. Ну поговорить пані Дарина з синами. Свят, як на мене, просто дуркував і до вечора забуде що тут є якісь дівчата на кухні. А от Мирослав… там щось інше і певно ж такого не зупинять материні настанови. Тому краще самій все і відразу вияснити. Щоб це не тягнулося далі. 

– Впевнена? – схвильовано дивиться мама Інки.

– Мам, – влізає подруга. – Ти ж знаєш нашу Ніку. Це я б розвісила вуха. А ця зараз швиденько денді на місце поставить і був здоров, – всміхається й підморгує мені. 

– Ох, – знов зітхає тітка Валя. – Аби біди не було. 

– Не буде, – говорю впевнено. – Вас підставляти я не збираюся, але й терпіти цю комедію мені теж не варто. Краще зрозуміти його мотиви й прийняти рішення. Я можу просто звільнитись, поки не пізно, й повернутись додому.  

– Починааається, – бубонить подруга. – Кращий варіант це заритись під свою рятівну ковдрочку. 

– Краще так. Ніж влазити в неприємності та втягувати у це вас.

– Ну не знаю. Може Мир і справді зацікавився тобою, – впевненості у голосі Інни не було зовсім. 

Всміхаюся тільки й повертаюся до роботи. 

Поки я возилася зі своїми кексами, Ярові вже встигли поснідати й Люба прибрала стіл. 

Валентина Іванівна зробила каву, таку як п’є Мирослав, та пояснила мені де знаходиться його кабінет. 

Я поклала на тацю свої кекси у лимонній глазурі, присипані шоколадом та мигдалем і пішла до Мирослава. 

Мама вчила мене дивитись в очі проблемам та страхам і вміти вчасно зробити крок назад. Саме так.

Це не про сміливість, а про життя, в якому немає місця безглуздим рішенням, які часто базуються на страхах та не знанні проблеми. І якщо для Інки моя позиція це втеча під ковдрочку, то для мене це зважене рішення та готовність відступити, якщо попереду прірва, й не тягнути за собою інших.

І зараз я намірена вияснити чи час мені відступати. Іграшки Мирослава закінчаться на цих кексах, які на диво цього разу дуже добре вдалися.