Розділ 11

На пляж того дня ми так і не пішли. Люба відразу після обіду кудись поділася, а подрузі так і не вдалося вмовити мене відразу ж після дороги десь лазити. Хоча Інка в будиночку не залишилася. Пішла знайомитись з охоронцями, за що ввечері вихватила від Валентини Іванівни.

Я час провела у відносному спокої. Посиділа на красивій широкій і м'якій гойдалці, за нашим будиночком, поспілкувалася з мамою, вкотре заблокувала нові телефони Івана. Він шалено настирний колишній, як виявилося. Де тільки скільки нових номерів знаходить. І пише, і пише. Ніби це якось може вплинути на мене. Там де зрада, кохання гине дуже швидко. 

А можливо й не було того кохання між нами. Просто в якийсь момент наші стосунки стали зручними й комфортними. Всі люблять комфорт… 

Якщо не враховувати нові спроби Івана поговорити, день до вечора пройшов дуже навіть добре. 

Наступного дня прокинулась від голосу.

– Дівчата, підйом! – гучно, але без злості покликала Валентина Іванівна. – Робота сама себе не зробить. 

Я розплющую очі й на секунду взагалі не розумію, де знаходжусь. Біла стеля, незнайома кімната… А потім накочує – острів, робота, Ярові, Мирослав… І нащо тільки погодилася на цю Іннину авантюру?

– О боже… – стогне Інка поруч, накриваючи голову подушкою. – Я ще вчора не награлася в багате життя…

– Вставай, принцесо, – кидаю їй, піднімаючись. – Сьогодні ми обслуговуючий персонал.

– Ти вмієш зіпсувати настрій зранку, – бурчить вона, але все ж таки сідає.

Поки ми зібралися і прийшли у маєток Ярових, там на кухні вже кипіло життя.

Шум, рух, запахи, настільки різкі й насичені, що я остаточно прокинулась за секунду. 

Овочі різалися, тости робилися, щось закипало на плиті. Валентина Іванівна встигала робити все і відразу. І це було щось таке знайоме та рідне. 

– О, прийшли, – глянула на нас тітка Валя. – Інно, допоможеш з нарізкою. Почни з авокадо на гуакамоле. Ніко, тебе чекає духовка. На сніданок Ярові не їдять солодкого, але там до пані Дарини сьогодні подруга має з донькою в гості прийти. Можна для перекусу щось легке. Зробимо лимонні кекси. В тебе вони дуже смачні виходять, Додаси свою фірмову глазур і буде чудово. 

Я киваю, дивлячись на рівненько складені на широкій білій стільниці всі потрібні мені інгредієнти, на новенький кондитерський посуд та прилади й на дуже хорошу духовку. І от тут мене відпускає остаточно. Руки самі згадують рухи. Я змішую інгредієнти, натираю цедру, відчуваю цей свіжий запах лимона, і ніби повертаюсь у свою реальність. Без островів. Без Ярових. Без дурних та зайвих думок. Це як вишуканий танець для мене. Кожен рух приносить задоволення. Як найкраща медитація, за якою я не помічаю нічого навколо. 

– Ти це любиш, – раптом каже Валентина Іванівна, уважно спостерігаючи за мною.

– Дуже, – чесно відповідаю. – Для мене це не робота, а суцільне задоволення. 

– Воно видно. Тому все в тебе виходить дуже смачним. Я пам'ятаю твої неймовірні тортики та тістечка, – підморгує й, усміхаючись, відходить до плити.

І я лишаюсь у своєму маленькому світі. Рівно до моменту, поки хтось не заходить на кухню.

– Пахне… цікаво.

Повертаюся з вершками у руках. У дверях стоїть Мирослав. Принюхується.

– Сніданок вже майже готовий, – звертається до нього Валентина Іванівна.

– Сьогодні на сніданок в нас солоденьке? – запитує, дивлячись на мене, а потім вказуючи на духовку, де вже випікається перша партія кексів. 

– Це для пані Дарини, – відповідає йому тітка Валя. – В неї сьогодні гості. 

– Ясно, – говорить і не йде собі по своїм справам. Продовжує гріти на мені свої очі. 

А я нервую й не можу так нормально працювати. Бісовий Мир. Явно ж щось затіяв. Гру свою веде і всіх напружує цим, але його мало хвилюють чужі почуття. 

– Ще щось, Мирославе? – звертається теж трохи збентежена Валентина Іванівна. 

– Хочу перевірити чи насправді богиня кондитерки така талановита, як про неї розповідають, – відповідає він. 

– Не обов'язково це робити зараз, – кажу тихо.

– А коли? – питає вкрадливо. 

– Коли кекси будуть готові, – здіймаю на нього погляд. 

– Домовились, – губи розтягуються самовдоволеною усмішкою. – Принесеш мені на дегустацію… у кабінет. 

– Люба принесе, – втрутилася тітка Валя. – Ніка ще будинок не знає. 

– Нічого, – не зводить з мене очей. – Вона дівчинка розумна. Знайде. 

Я стискаюся, бо все в мені кричить відповісти цьому паскуднику. Та хоча б ганчіркою у муці кинути в його привабливу пику. 

Напругу розриває неочікувана поява вихору…

– А що тут у нас? О! Новенькі, – життєрадісно вигукує Святослав. Я впізнала його відразу, хоч тільки раз бачила, коли Інка екскурс в аеропорті мені проводила. 

Подруга, котра до цього лиш краєм ока спостерігала за грою Мирослава і продовжувала спокійно нарізати овочі, з появою Святослава, що мало з ніг не зніс свого ж бара і залетів до кухні як дзиґа, вся підібралася і зовсім забулася про нарізку. 

– Свят, – сухо звертається Мир до брата. – Краще йди. 

– Що? Та я ж без претензій, – всміхається і підморгує нам обом… і навіть шокованій Валентині Іванівні. – Просто забіг привітатись, – підіймає руки, типу здається. – Банальна ввічливість до персоналу. Це така підтримка у перший робочий день. Не чув про таке?

– Ти підтримуєш усе що рухається, – хмикає Мир. – Але не цього разу. – Додає так серйозно, ніби ще хвилину тому не заливав мені тут про кекси. 

Кривлюся, бо Свят хоч не приховує своєї натури. Бабій та явно цим пишається. А цей… весь такий зарозумілий, хоч теж щось собі задумав. Ніби в нього рівних за статусом дівчат немає. Та не повірю. Цей гірший за брата свого. Маніпулятор.