Розділ 10

– Ідіть поки відпочиньте з дороги, – командує мама Інки. – Речі розкладіть. Ваші двері останні по коридору. Я вам щось зараз поїсти організую і побіжу працювати. До роботи вийдете завтра. Сьогодні відпочиньте. Люба наша скоро впорається і розкаже вам все та покаже. Вона десь вашого віку. Порозумієтеся швидко. 

Валентина Іванівна йде діставати щось з холодильника, а ми рушаємо з нашими валізами, які Матео вже прилаштував біля дивану, шукати кімнату. 

– Тіснувато, – хмикає Інка, коли ми відкриваємо останні двері. – Та хто ж буде сидіти тут! – відразу ж підморгує мені, безтурботно падаючи на своє ліжко.

Кімната абсолютно звичайна, як в гуртожитку. Є дві невеликі шафи для одягу, два спальних місця, килим світлий на підлозі, біля вікна маленький диванчик, світлі штори та кілька поличок на стінах і дзеркало при вході. Нічого особливого, але все нове і доброї якості. 

Теж присіла на м'яке і доволі зручне ліжко. 

– Зараз відправимося на розвідку, – потирає руки подруга. – Тільки я спочатку в душ, бо від спеки вже засмерділася. 

Кривлюся і сміюся одночасно. 

– Що? Тобі теж не завадить освіжитись. Бо Мирослав як принюхається, то й передумає загравати, ахаха!

Так і знала, що почнуться підколи. 

– Не смішно мені, Інко. Він дивний якийсь. Їй-богу, лякає мене. 

– Та заспокойся, – вона розкриває свою валізу і просто вивалює усі речі на землю. – Образити тебе він не зможе, якщо сама не дозволиш. А я тебе добре знаю. Бігати Миру доведеться довго і навряд чи такий як він на це погодиться. Тому кілька днів може потерпиш його вибрики та й усе. Ось вона! – вигукує, відривши яскраво-жовту літню сукню. – Нарешті знайшла. Ну ти зрозуміла. Не нервуй. Пограється денді й переключиться на щось інше.

Інка побігла шукати душ, а я беруся розбирати свою валізу. 

Впоравшись, прихоплюю косметичку для ванни, білі шорти з помаранчевим топом і теж йду до вітальні, очікувати поки подруга нарешті викупається.

– А ось і Ніка! – завидівши мене, вигукує тітка Валя. 

Вона вже накрила нам стіл, а на дивані сидить незнайома мені рудоволоса дівчина. 

– Привіт, – махає мені вона. – Я Люба. Покоївкою тут працюю.

– Приємно познайомитись, Ніка, – всміхаюся, підмічаючи, що тут немає форми. 

Всі у звичайному одязі працюють. Люба он у зеленому комбезі. Такою ж зеленою хусткою стильно перев'язала своє пухке руде волосся. 

Гарненька вона, але погляд якийсь… Можливо мені здалося та ніби в неї очі заплакані чи навіть налякані? 

Певно сонце напекло. Ввижається всяке. Людину вперше бачу, а вже висновків по очах наробила. Точно варто освіжитись. 

– Ти будеш їсти, Ніко? – тим часом цікавиться Валентина Іванівна.

– Та певно спершу у душ, – говорю, відступаючи до коридору.

– Підганяй Інку! Ванних у нас всього три тут. На першому поверсі одна лиш є на нас усіх. Нехай вже вилазить! – трохи свариться жінка, продовжуючи ставити їжу на стіл. 

– Та вже я, мам!

Аж підстрибую від неочікуваності, бо не почула як так тихо подруга підкралася. 

– Ти чого смикаєшся? – здивовано мовить. 

– Нічого, – кидаю і йду до ванної. 

Поки не закрила двері, чую як Інка знайомиться з Любою. Моя галаслива подруга вже вимагає екскурсію відкритими пляжами острова і від чогось там сміється. 

Я ж, діставшись до душу, з радістю змиваю з себе зайві хвилювання, втому, та спеку. Під водою трохи стає легше думати й ситуація з Мирославом здається не такою вже й серйозною. Певно Інка має рацію – треба просто поігнорити його вибрики й золотий хлопчик знайде собі нову іграшку. 

Зі свіжою головою та порожнім шлунком приєднуюся до дівчат за столом. Тітка Валя певно побігла працювати, тому очікуємо розмова скотилася до місцевих красунчиків. 

– І за два тижні тут ти ще нікого собі не пригледіла? – дивується Інка. – Уявляєш, Ніко? Така красуня й досі не завела інтрижку з хоч офіціантом якимось. 

– Та ніколи було, – ніяково всміхається Люба. – Перший тиждень роботи купа, а потім два вихідних… я їх проспала і далі знов до обіду зайнята. 

– А після обіду? – трохи вже й надто тисне Інка. 

– Слухай, – влізла я. – Ну що ти давиш? Може в Люби хлопець вдома є, вона ж працювати, на відміну від тебе, приїхала.

– Одне іншому не заважає, – хмикає подруга. 

– В мене є хлопець! – якось різкувато для легкої розмови за столом вигукує Люба. 

Переводжу погляд на її долоню. Стиснула так виделку, що та почала гнутись.

– Нууу добре, пробач, – Інка теж помічає дивний стан дівчини. – Це я так, жартую просто. Є та й є. Будете з Нікою он… працювати. Вона в нас теж не шукає собі пригод, – всміхається миролюбно. 

Дівчина видихає, нервово розтягує губи в подобі посмішки й кладе виделку. 

– Але на великий пляж ми всі теж тут ходимо. Ввечері там дуже гарний захід сонця. Є бари, приємна музика, красива набережна…

– Багатенькі хлопчики з маєтків туди навідуються? – мало через стіл не перелазить Інка. 

– Бувають і вони, – вже безтурботно всміхається Люба 

Мене ж так швидко як їх не відпускає. Дивна якась ця покоївка.