Глава 11

Тамара

З самого ранку дрібний дощ монотонно стукає по вікнах головного корпусу університету. Небо затягнуте свинцевими хмарами, ні натяку на просвіт, і якщо раніше все навколо здавалося просто похмурим, то сьогодні — відверто сірим і тужливим. Дивлюсь на цю нестерпну погоду й думаю: як у «Гордості і упередженні» з Кірою Найтлі змогли зняти стільки сонячних сцен? У них що, в Лондоні окрема угода із небом?
Учора я обідала на сходах корпусу, гріючи руки гарячим стаканчиком кави, ловлячи сонячні промені й милуючись рухом навколо. Але сьогодні — годі й мріяти. Дощ, вітер і промоклі до нитки куртки студентів змусили мене попрямувати в їдальню, де вже чекала на мене Іра з кількома дівчатами з нашої групи.
Коли заходжу всередину, вслухаюсь у знайомий гул голосів, намагаючись розпізнати обличчя серед натовпу. У нашому корпусі навчається понад півтори тисячі людей — і, схоже, сьогодні всі вони вирішили пообідати саме тут. Провожу поглядом по дерев’яних столах, довкола яких м’які темно-зелені стільці, і нарешті помічаю Іру — вона енергійно махає мені рукою з кутового столика. Від того руху її рукава трохи засукуються, відкриваючи браслет із яскравими намистинками, які вона, здається, ніколи не знімає.
Роблю вдих — і йду до неї.

— Привіт, — кажу я, натягуючи ввічливу посмішку, доки погляд ковзає по дівчатах, що сидять за столом разом з Ірою. Якщо вже Іра вирішила закопати сокиру війни, то й мені немає сенсу загострювати ситуацію.
— Ти тепер у нас зірка універу? — озивається мила брюнетка з великими карими очима.
— Зірка? — перепитую, не розуміючи, до чого вона веде.
— Та ти що, ще не бачила ранковий пост у групі нашого факультету?
— Який пост? — запитую, відчуваючи, як всередині щось тривожно здригається.
— Все ще гірше, ніж ти розповідала, — усміхається дівчина, що сидить праворуч від мене, кидаючи погляд на Іру.
— Сьогодні зранку хтось виклав пост про одну "талановиту першокурсницю", — уїдливо продовжує брюнетка. — Мовляв, або переплутала універ і замість літературного факультету потрапила на режисерський, або настільки геніальна, що може писати сценарії для "СТБ".
Я ще навіть не бачила того посту, але вже чую, як починає пульсувати кров у вухах. І чомусь знаю напевно: мова про мене.

— Славко? — Іра здивовано піднімає брови і запитує, мало не обертаючись навколо себе: — Ти що тут робиш?
— Сідаю обідати зі своєю дівчиною, — спокійно кидає він.
Я різко повертаю голову на знайомий голос і завмираю, зустрівшись із його карими очима. Погляд мимоволі ковзає нижче — по лінії щелепи, чітко окресленому підборідді, трохи розкуйовдженому волоссі. Він виглядав… занадто добре. Надто впевнено. Так, що однією лише усмішкою міг би звести з розуму півуніверу.
Славко без запрошення опускається на стілець поруч зі мною й ледь усміхається. І я майже відчуваю, як на нас звертають увагу. Деякі дівчата навіть заздрісно зиркають у наш бік.
 Мене це все страшенно дратує.
— Можемо поговорити? — тихо кажу я, нахиляючись трохи вперед.
— Вже не терпиться залишитися зі мною наодинці, Тома? — глузливо всміхається він.
— Будь ласка, — стискаючи зуби, додаю я і рвучко підіймаюсь.
Славко теж встає, кладе долоню мені на плече. Я здригаюсь, але він одразу нахиляється і шепоче те саме, що вчора:
— Спокійно. Всі дивляться.
Обводжу поглядом їдальню: здається, усі  мало шиї собі не скрутили, проводжаючи нас поглядами до самих дверей. Вийшовши в коридор, я різко звертаю вбік, туди, де менше людей, і, ледве дочекавшись, коли за нами зачиняються двері, відразу переходжу до справи:
— Чого ти хочеш, Славко? — запитую прямо.
— У якому сенсі? — він піднімає брови й дивиться на мене з непідробним подивом.
— Ти вчора мене виручив. Чого тепер чекаєш натомість?
Славко злегка кривить губи в усмішці. 
— Думаєш, я тепер вимагатиму плату? — уточнює він.
— Ти вже це робиш, — тихо кажу я, стискаючи руками край куртки.
— І як саме? — примружується він.
— Називаєш мене своєю дівчиною. Господи, про це вже пів універу шепочеться. Завдяки тим, хто вчора швиденько розніс новини.
Я бачу, як при моїй згадці про плітки на його обличчі сіпаються скули.
— Учора я просто зімпровізував, — нарешті каже Славко, — і тепер вже не відкрутишся. Підіграєш мені?
— Ти серйозно? — не вірячи, перепитую я.
Він лише киває.
— І навіщо тобі це?
— Бо інакше почнеться балаган. І тебе порвуть на шматки всі ті, хто тільки й чекає нагоди. Я не хочу, щоб ти через мене стала їхньою мішенню.
— Тобто робиш вигляд, що це все — заради мене? — гірко посміхаюсь я.

— Так. Послухай, — Славко стишує голос і нахиляється трохи ближче. — Універ — це ще той вулик. І я постараюся зробити все, щоб тебе не чіпали. 
— Я не хочу привертати до себе увагу. Ти розумієш?
— Чому? — Славко злегка нахмурюється.
— Неважливо. Просто… я не думаю, що підходжу на роль твоєї "дівчини".
— Тома, — всміхається він кутиком губ. — Я скоро поїду на стажування за кордон. Можеш тоді усім сказати, що кинула мене і жодних проблем.
— Навіщо ти це робиш? — я знову шукаю в його обличчі хоча б натяк на жарт, але натомість бачу серйозність.
— Просто… — Славко замирає, ковтає зайві слова. — Неважливо. 
Він тягнеться долонею до мого обличчя, обережно проводить пальцем по моїх губах. Його дотик теплий, майже ніжний, але я рвучко відстороняюсь, ніби мене обпалило. Славко стискає щелепи і якийсь час уважно мене розглядає своїми темними очима.
— Спершу тобі потрібно звикнути, що я торкатимусь тебе на людях, — повільно каже він. 
— Це що? Обов'язково? — заперечно хитаю головою.
— Звісно. Так поводяться пари.
— Я не збираюсь спати з тобою, — відразу кидаю я.
— Я тобі цього й не пропонував.
— І цілуватись не буду.
— Доведеться.
— Ні.
— Так.
Я закочую очі й важко видихаю:
— І що ще мені доведеться робити?
— Ходити зі мною на побачення.
— Побачення? — перепитую я, не приховуючи сарказму.
— Побачення, — спокійно повторює Славко, ніби ми обговорюємо погоду.
— Для чого? — гублюсь у його темних очах.
— А навіщо зазвичай люди ходять на побачення? — піднімає брову.
— Але ми ж домовились: між нами нічого справжнього.
Мовчу, кусаю губу, ковтаючи всі сумніви, які б’ються десь всередині, мов сполохані птахи.
— Гаразд, — тихо кажу.
— Всього лише «гаразд»? — його очі лукаво виблискують.
— А що ти хотів? Щоб я стала перед тобою навколішки і подякувала?
Його посмішка раптом стає якоюсь занадто м’якою, аж в грудях щось дивно сіпається. Наче всередині мене раптово прокинувся цілий рій метеликів. І я сама не розумію чому.
— Іди сюди, — несподівано каже Славко.
Страх і тривога накривають хвилею. Розширеними очима дивлюсь на нього і мимоволі роблю крок назад.