Глава 10

Тамара

Університет на диво швидко спорожнів — великі перерви завжди такі: хвиля студентів спершу змітає все на своєму шляху, а потім, за лічені хвилини, залишає після себе лише кавові стаканчики на підвіконнях і притишений гул у коридорах.

— Може, прогуляємось? — кидає Славко, ніби між іншим, коли ми виходимо з головного корпусу.

Я зиркаю на нього з-під лоба, але мовчки киваю. Сили сперечатись немає. Та й, правду кажучи, хочеться просто кудись піти. Без плану. Хоча б на кілька хвилин відволіктися від цього божевільного дня, що пішов коту під хвіст з самого ранку.

Ми мовчки йдемо по бруківці, минаємо студентське кафе, скверик біля бібліотеки, і лише тоді він порушує тишу:

— Слухай, те, що сталося сьогодні… — кивнув назад, у бік універу. — Я хочу, щоб ти знала: це ненормально і ти маєш навчитися захищати себе. Не дозволяй комусь із свого життя влаштовувати шоу без антракту.

Я зітхаю, бо не маю сил навіть усміхнутися на жарт. Але відповідаю:

— Це ще нічого. У школі було набагато гірше.

— Розкажеш, чого вони так збудилися? 

— Я б не хотіла про це говорити, але ти ж все одно дізнаєшся, — видихаю і нервово знизую плечима, вже шкодую, що заговорила. — Просто... всі прочитали мій пост.

Мій голос почав тремтіти, і на мить я подумала, що дарма влаштувала вечір одкровень, але все ж продовжую:

— Я написала його вночі. Після нашого поцілунку. Не знаю, що на мене найшло. Було якесь дивне відчуття — ніби... ніби це має щось значити. Хотілось виговоритися, поділитися думками. Я й гадки не мала, що хтось із групи натрапить на той пост. 

Я затихла і намагалася дивитися кудись убік, бо боялася побачити його реакцію. 

— Гей. Хочеш кави? — озвався Славко, коли я вже збиралась розвернутись і піти геть.

Я підняла на нього погляд. У нього на обличчі не було тієї зверхньої усмішки, яку він так полюбляє носити.  Зараз він виглядав... таким звичайним. Як усі нормальні люди.

— Просто кава. Без жодних підтекстів, — додав він, ніби прочитав мої думки.

Я кивнула. Мабуть, тому що не хотіла повертатись додому. 

Він повів мене в бік заднього двору універу, де між двома корпусами сховалося крихітне кафе з темною дерев’яною вивіскою «Зроби паузу». Я здивовано підіймаю брови:

— Серйозно? «Зроби паузу»? Це ж не назва для кав’ярні. 

— Кажуть, засновник замовив вивіску, а там зробили помилку, а виправляти відмовилися, ось він так і залишив. 

Я не стримую сміху — і мені нарешті стає трохи тепліше.

Ми замовляємо два лате — мені з мигдалевим, йому з подвійною порцією еспресо — і сідаємо за маленький круглий столик біля вікна. Скидаю пальто, зручно вмощуюсь, притискаючи долоні до теплого стаканчика. За вікном гомінкий двір, сонце ледь проглядає крізь хмари, і здається, що хоч на кілька хвилин світ зупинився.

— Тут затишно, — сказала я, обводячи поглядом тепле приміщення.

— Ага, — кивнув він, розмішуючи цукор. — Сюди мало хто ходить. Принаймні студенти навряд чи здогадуються про його існування. Тому тут завжди тихо. Люблю приходити сюди, де немає зайвих вух і очей.

— Ховаєшся?

— Іноді.

Ми замовкли, але мовчання було приємним. Затишним таким. Він відпиває каву, кидає на мене короткий, уважний погляд, і знову зосереджує погляд на дрібних краплях, що стікаю по склу. Ми обидвоє не поспішаємо. Я відчуваю, як трохи відпускає той ранковий клубок у грудях, і образа на Славка минає. Може, він і не такий козел, яким хоче здаватися. 

Роблю ще ковток — теплий мигдалевий смак обволікає зсередини, і саме в цей момент телефон на столику миготить. Погляд сам ковзає до екрана. Нове сповіщення. Не хотілося повертатися у реальність, але пальці вже потягнулися до телефону. Прочитала повідомлення і скривилася. 

— Щось сталось? — запитав Славко.

— Та ні, — хмикнула я, намагаючись усміхнутись, хоч вийшло трохи натягнуто. — Просто нагадування.

— Про що?

— Про те, що життя — штука не з дешевих, — мовила я з іронією. — Маю підробіток. І сьогодні моя зміна.  Мама іноді забуває про такі дрібниці, як комуналка і витрачає останні гроші на нову сукню. Тож хтось має подбати про базові потреби. 

— Ти сильна, — сказав він просто. 

Я знизала плечима, відставляючи порожнє горнятко.

— Не знаю, що це. Сила чи звичка, але точно знаю, що зараз мені треба бігти.

Я підвелась і поправила сумку на плечі. Славко теж піднявся, провів мене до виходу. І вже біля дверей, коли ми на мить зупинилися, він несподівано запитав:

— Хочеш завтра після занять прогуляємося?

Я відповіла, що подумаю — і, здається, вилетіла з кав’ярні на крилах. Весь день після того ніби літала — легка, піднесена, мов хтось зняв із плечей камінь. Робота, яка раніше видавалась тягарем, раптом перестала дратувати. Я мила підлогу з тією ж зосередженістю, з якою зазвичай занурююся в нову книжку. І вперше за довгий час не відчувала ані роздратування, ані злості на свою долю.

«Працювати не соромно, — завжди каже мама. — Соромно сидіти під церквою й чекати милостиню». Я й сама це знаю. Але хіба могла подумати, що відкрившись — зізнавшись Славкові, що після пар мию гримерки — не почую ані насмішок, ані зверхнього погляду? Ні. Він просто кивнув. А потім запросив на побачення.

Це було схоже на якесь тихе диво. Таке несподіване, що досі не віриться. Може, це просто Всесвіт нарешті вирішив вирівняти баланс — і додати в моє життя трохи світла, трохи тепла, і кілька яскравих фарб на фоні щоденної чорно-білої рутини.