Глава 9

Славко

Чому дівчата постійно хочуть поговорити? Знайти сенс, докопатися до мотивів, розкласти все по поличках. Навіщо ж так заганятися? Я ж не для цього її привів. Я не психолог, який лікує розмовами. Все, що я хочу — секс.

Я чесно кажу, як. Нічого не обіцяю. Кожен отримує, що хотів і розбігаємося. Все ж просто, правда? Ми ж домовлялися, як двоє дорослих людей. То чому, чорт забирай, усе знову перетворюється на драму?

- Або ми трахаємося, або ти йдеш, - кидаю я, починаючи втомлюватися від цієї нісенітниці.

У відповідь — тиша.

— Тобі час, — кидаю сухо, навіть не дивлячись у її бік. — Сподіваюсь, за хвилину тебе тут уже не буде.

Вона стоїть мовчки, опустивши очі, а потім повільно хитає головою. У повітрі зависає глибокий, майже розпачливий видих.

А де ж звичне «ти скотиняка», «бездушний виродок» чи бодай щось із довгого списку дівочих образ, якими зазвичай намагаються викликати у мені бодай ілюзію совісті? Чув їх не раз. Саме тому завжди чітко окреслював межі — ще до того, як хтось опинявся в моєму ліжку.

Вона нічого не відповіла. Тільки трохи зсутулила плечі й раптом здалася ще меншою. Чесно кажучи, такого зі мною ще не траплялось. Зазвичай усе відбувається просто — достатньо переступити поріг моєї квартири, і дівчата вже зривають із себе одяг, вистрибують із трусів, ніби тільки цього й чекали. Я, звісно, відповідаю взаємністю. Люблю, коли дівчина підо мною стогне й тремтить, коли голосно і гаряче. А після — чемно подаю одяг, показую, де вихід, іноді навіть викликаю таксі. Я ж не повний мудак. Просто не люблю ускладнень.

А тут… щось не зрослось. І, напевно, треба було одразу зрозуміти, що зв’язуватись із першокурсницею — ідея так собі. У них або «люблю до труни», або «він мене не хоче, бо я жирна». Жодної золотої середини.

І зараз, коли вона вже пішла, а тиша в квартирі здається ще важчою, я майже шкодую. Не за нею. За тим, що вечір пішов не за сценарієм. Хоча, якщо чесно — можливо, так навіть краще.

Наступного ранку все було, як завжди. Я не збирався каятися. Почався ще один звичайний день — якщо не рахувати того, що боліла шия після сну на дивані.

Зайшов у ванну, увімкнув воду, довго стояв під душем, намагаючись змити апатію. 

Потім пішов на кухню готувати сніданок. Взяв два шматки хліба, сир і шинку — класичний поживний сніданок готовий. Розігрів бутер у грилі і вмостився на табурет, жував і гортав інсту.

І дарма.

Бо саме сьогодні вся стрічка — суцільний марафон кохання, романтики й фільтрованого щастя. Всі святкували вчора сьоме побачення чи що там зазвичай святкують закохані, а сьогодні — звітували.

Хтось — із кавою в руках на даху висотки, з підписом “найкращий ранок разом”. Хтось — у еркерному вікні в обіймах, загорнутий у ковдру, з текстом “ти — мій всесвіт”. Хтось — біля дзеркала у вбиральні ресторану, з кільцем на пальці й коментарем “сказала ТАК”. І, звісно ж, Мишко. Наш університетський король вечірок зі stories, де дівчина в нього на колінах — на фоні кальяну й піци. Підпис: “Серце зайняте. Місце не звільняється”.

Я важко зітхнув і поклав телефон екраном донизу.

— Ідіот, — буркнув сам собі. — Нащо ти це відкрив під час сніданку? Апетит зник. Як, власне, і бажання спілкуватись з цим світом.

Підвівся, пройшов у гардеробну. Дістав з вішалки сорочку, штани, почав повільно збиратись на пари. Уже збирався схопити телефон, як раптом побачив щось біля кавомашини.

Білий кабель і зарядка. Не моя. Видихаю. Прекрасно. Видно, Тома забула, коли тікала від мене.

Крутив зарядку в руках, роздумуючи, чи варто повертати її особисто. Звісно, можна було просто залишити на вахті в головному корпусі — швидко й без зайвих розмов. Але щось мене зупинило. Може, те, як вона пішла вчора — мовчки, не кинувши жодного образливого слова. А може, просто хотілося ще раз подивитися їй в очі. Перевірити, чи справді їй усе одно. Чи тільки прикидається.

Тож вирішив — віддам сам.

У холі університету, як завжди під час великої перерви, було гамірно: хтось поспішав на пари, хтось зависав у телефоні біля стендів, хтось, тримаючи в руках картонний стаканчик з кавою, гучно обговорював плани на вечір. У повітрі витав аромат свіжої випічки з кав’ярні на першому поверсі. 

Поглянув у розклад, знайшов аудиторію, де мала бути її пара. Піднявся туди, але місце біля вікна, де вона зазвичай сидить, пустувало. На моє запитання «де Тома?» Іра лише скривила губи і демонстративно відвернулася.

Тож я повернув назад і рушив до свого улюбленого місця — на третій поверх. Там, де бібліотека й актова зала. Студенти зазвичай не доходять туди, якщо не змушує розклад, — і саме тому я любив той закуток. Кілька хвилин тиші в цьому божевільному вулику іноді бувають просто необхідні. 

Піднявшись на третій поверх, я зупинився, неабияк здивувавшись. Замість порожнього коридору, який я очікував побачити, переді мною розгорнулась зовсім інша картина. Народ товпився так, наче ось-ось почнеться виступ Комісаренка. Хтось сміявся на повний голос, хтось знімав на телефон, і на мить здалося, що я просто перебільшую. Що це звичайний, нічим не примітний студентський гармидер, яким щоранку наповнюється хол.

Але все стало ясно, щойно я побачив її.

Тамара стояла біля стіни, втиснувшись в неї. Бліда, з таким виразом обличчя, який складно описати. Вона не йшла — їй просто не було куди тікати, бо її оточили щільним кільцем. Я побачив в їхніх очах знайомий вираз. Той самий хижий блиск, який відчували на собі багато з нас у школі, коли кілька «гострі на язик» обирають когось одного собі в жертву. 

Я побачив, як один із них тримає в руці телефон і щось голосно читає. А потім — вибух сміху. І вже не залишалось сумнівів: читають її думки, які вона, напевно, написала в інсті.  А тепер з цього влаштували цирк. І квитки на нього продані всім, хто встиг відкрити сторіс або скрін у чаті.

А мені раптом захотілось її захистити. Я не герой, але дивитися на сльози в очах Томи було нестерпно. Далі все було швидко — майже на автоматі. Я зробив кілька кроків уперед, і голосно рикнув: