Глава 8

Тамара

— Лісовець, а чого ти не переодягнена? — чую знайомий голос, щойно минаю актову залу.

Олександр Віталійович. У народі — Саня Пластика. Хоча з пластикою у нього спільного рівно стільки, скільки з харизмою — тобто нічого. Щуплий, сутулий, з рідкуватим волоссям і поглядом... тим самим, що змушує тебе відчути себе голою — навіть якщо ти у три шари одягу вдягнута. Від нього хочеться  стати під душ і змити його з себе.

Він давно вже став «героєм» у розповідях першокурсниць. Бо хоч і викладає методику сценічного руху, всі говорять про нього не через якісь там професійні здобутки. Його «фірмовий» підхід — оцінювати не техніку руху, а форму стегон, розмір грудей і довжину ніг.

І найсумніше — деякі дівчата таки ведуться. На його «жарти», на «компліменти», на хриплий голос із пафосною інтонацією. На пари до нього вони приходять, як на кастинг: обтислий трикотаж, глибокі вирізи, блиск на губах. А потім, у роздягальні, щебечуть:

— Ти бачила, як він рухається? Чисто актор із «Танців з зірками»!

Мене пересмикує вже від самого згадування.

Я люблю сценічний рух. І чесно — завжди чекаю тієї легкості, що настає після вправ. Але від його хриплого «погнали!» хочеться заховатися в комірчині для декорацій і більше не виходити.
Сварилась із ним не раз. Ще на перших заняттях — коли він «пожартував» про мене й Іру просто посеред розминки. Можливо, дехто б і справді сказав, що це дрібниця. Що він, мовляв, нічого поганого не мав на увазі, просто такий стиль гумору. Але для мене це не смішно. Відтоді всі дівчата для нього — «Софійки», «Наталки», «Мариночки», а я — просто «Лісовець».

— То чому не переодяглася? — повторює він запитання, вже втретє.

— Голова болить, — брешу, не кліпнувши оком, і навіть трохи мружусь для правдоподібності.

— Така молода, а вже хвора, — хмикає з натяком. — Добре, Лісовець, йди. Але наступного разу без довідки — будеш мені підлогу мити після майстерки.

Насправді нічого в мене не боліло. Але погано було — це точно. Втома, в якій змішалось усе: вчорашній вечір, ранішня розгубленість, і мамині промови — ті, що завжди на межі між зневагою і роздратуванням.

Коли я повернулася додому, вона вже чекала. Її інтуїція працювала безпомилково — чи то по виразу мого обличчя, чи просто тому, що мама завжди все відчуває. І одразу завела свою звичну шарманку: про майбутнє, про репутацію, про те, що не можна змарнувати те, що дала природа, бо чоловіки всі однакові, і треба думати головою, а не серцем. Вона говорила довго, втомлено, з тією самою болючою наполегливістю, яка завжди залишала відчуття, ніби ти винна в тому, що народилася дівчиною.
Я мовчала. Я вже була виснажена, і після її "виступу" ні сил, ні емоцій не залишилось. Тому й не спала майже всю ніч, навіть попри втому — мозок крутив усі ці сцени по колу, не даючи спокою.

На першій парі я ледь тримала очі відкритими. Постійно позіхала, намагаючись не заснути. Коли нарешті пролунав дзвінок, я не вагаючись втекла нагору — на самий верхній поверх. Пройшла до кінця довгого коридору й вмостилася на підвіконні. Притулилася до теплого скла спиною — сонце вперше гріло по-справжньому весняно. Коридор був порожній і тихий — така тиша, що здавалося, повітря застигло і навіть пил не рухається. Лише звідкись, із напіввідчинених дверей аудиторії, долинав монотонний голос викладача.

Заплющила очі — лишень на мить. Просто хотіла дати їм відпочити, бо вже відчувала, як важчають повіки, наливаючись свинцем. Тіло обм’якло, і я майже заснула — огорнута в уявний плед тиші й сонця. Аж раптом цю крихку рівновагу прорізав звук. Спершу тихий, нав’язливий, як дзижчання мухи. Потім голосніше. 

Я зціпила повіки. Не хотіла розплющувати очі. Не хотіла виходити з того, затишного стану.
Аж поки не почула слова. І тоді зрозуміла — це сміються з мене.

— «…коли він усміхається, мені хочеться розчинитися в цій усмішці назавжди, як морська піна розчиняється у пучині. І не важливо, знає він про моє існування, чи ні. Бо я знаю про нього все. Навіть, якого кольору в нього тіні під очима після безсонної ночі...»

Мене наче поралізувало. Пальці  стиснули сумку до болю. Від горла до вух розлився жар, а потім стало різко холодно.

Це був мій останній пост. Я написала його вночі, коли сон ніяк не йшов, а думки про нас зі Славком крутилися в голові, не даючи спокою. Я більше не могла вдавати, що він мені просто друг. Особливо після того поцілунку. Після нього щось у мені змінилося — я не могла заборонити згадувати, не хотіла. Навпаки — мені кортіло смакувати кожну секунду, яку ми провели разом, ловити ці моменти в пам’яті, як теплий вітер на шкірі.

І навіть якщо це був наш єдиний поцілунок, і більше нічого не буде — я хотіла зберегти його, залишити відбиток. Тому й написала. Просто щоб вивільнити почуття. 

— «Ти лягаєш спати, а я не дихаю?» — гиготів один із хлопців, натягнуто романтично витягуючи слова, як актор у дешевій виставі.

— «Без тебе я, як без місяця зоря…» — підхопив інший, з пафосним зітханням і фальшивим тремтінням у голосі.

Їхній сміх різав, наче наждаком. Те, що було моєю особистою, тихою сповіддю — хтось викрав. Вирвав з контексту, виставив на загальний огляд і перетворив на виставу. На знущання.
Хтось знайшов мій інстаграм. Витягнув пост. Зробив із нього черговий привід для дешевих жартів.

Вигаданий стендап, у якому мої почуття стали насмішкою. Я різко зірвалася з підвіконня. Хотілося зникнути. Злитися з повітрям, стати невидимою. Аби тільки ніхто не бачив, як мені соромно. Як щоки палали від образи.