Глава 7

Тамара

Він розвертається до мене обличчям — спокійно, впевнено, з цією своєю фірмовою півусмішкою, від якої реально хочеться або прибити, або… ну, самі розумієте. Звичайно, він прекрасно знає, що дуже привабливий. А ще до біса самовпевнений.

А от обличчя у нього після мого "цілуєшся непогано" — то взагалі окрема історія. Я майже бачила, як його самолюбство підморгнуло  собі в уявному дзеркалі. Мабуть, чекав, що я зараз почну кричати щось типу "Боже, це найкращий поцілунок у моєму житті!"

І взагалі — тішити його роздуте его точно не входило в мої плани. А коли він подивився на мене так... я зрозуміла, що все. Опір безглуздий.

— Хочу, — видихаю майже пошепки й сама ж закриваю очі.

Через кілька секунд відчуваю, як його палець легко торкається моїх губ — і от він вже обіймає мене за талію, тягне ближче і ми знову цілуємось.

Цей поцілунок зовсім не такий, як у барі. Цей — глибший, впевненіший, нахабніший. Йому взагалі, здається, нічого не треба доводити. Він просто робить те, що хоче. Все навколо більше не має значення, бо його долоня ковзає по моїй спині, а губи притискаються ще сильніше.

І всі думки — про те, куди це все веде — вилітають з голови. Є тільки цей поцілунок. Є тільки цей ментоловий запах його дихання, від якого голова йде обертом. Є тільки серце, що лупить у грудях, наче збожеволіло.

Ми б, мабуть, стояли так довго — поки поряд не пролунав гучний жіночий сміх. Ми обидва здригнулися. Його долоня все ще була на моїй талії. Я не могла й слова з себе витиснути. В голові було порожньо, дихати важко, губи ще пекли від його поцілунку. Славко робить півкроку назад, кладе мені долоню на спину — і впевнено веде кудись від бару.

Вулицею їхали машини, миготіли фари, вітер час від часу зривав з дерев дрібний мокрий сніг. Київ вечірній жив своїм життям. Ми ж мовчки підійшли до високої новобудови на Подолі — ту саму, де ми з Іркою “прогулювалися”, сподіваючись випадково з ним зустрітися. 

Славко вітає охоронця на ресепшені. Той відповідає кивком. На його суворому обличчі жодної емоції, наче щодня бачить поруч із Гончаром таку ось дівчину. Мене це чомусь трошки злить. І водночас — заводить ще більше.

Ми мовчки піднімаємось у ліфті.

Квартира справді вражає — панорамні вікна, нічний Київ лежить під нами, як на долоні. Я залишаю сумку біля входу, проходжу вглиб квартири й зупиняюсь біля вікна. Звідси Поділ виглядає зовсім інакше. Тихий, майже іграшковий. Світиться теплим жовтим світлои, виблискує рекламою, миготять маршрутки й таксі.

І я стою, дивлюсь на місто, і в мене тільки одна думка крутиться в голові:навіщо я сюди прийшла? Машинально обіймаю себе руками. Раптом він здається зовсім чужим. Наче я бачила його сто разів у коридорах універу, в кав’ярні біля корпусу, але тут — у цій квартирі, в такій небезпечній близькості — він зовсім інший.

— Ти замерзла? — питає спокійно.

Я хитаю головою.

— Тоді що з тобою? 

Збираюся з думками.

— Я… ніколи не була в такій ситуації, — кажу чесно.

— Ну, колись все буває вперше, — спокійно каже.

Я киваю. Мені трохи дивно, але в його словах нема ні граму зневаги чи осудуі. Просто констатація факту.

— Я не збираюсь тебе ні до чого примушувати, — каже він ще тихіше. — Якщо хочеш піти — двері отам.

І я сама себе дивую, коли ледь чутно відповідаю:

— Я залишусь.

Він киває й повільно наближається до мене. Серце гупає десь у горлі. Його запах накриває мене одразу — м’ятна свіжість з легкою гірчинкою. Його рука тягнеться до мого обличчя і ненав’язливо торкається щоки.

Я мимоволі здригаюсь.

— Тома… я ж не кусаюсь, — каже з усмішкою.

— Та я просто… не дуже у цьому всьому досвідчена.

— Це не проблема, — відповідає він абсолютно серйозно.

І мені чомусь від цього стає трохи легше дихати.

Він занурює пальці в моє волосся і трохи тягне, наче попереджає, що зараз усе буде по-справжньому, і ми знову цілуємось.

Спочатку м'яко. Ледь торкаючись губами. Так, що по спині пробігають сироти. Його долоні ковзають по моїй спині, по талії — обережно, неквапно. Вивчають кожен міліметр мого тіла.

Мене накриває хвиля тепла. І ті дурні думки про "а чи правильно це все" поступово розчиняються десь там, далеко.

Я тягну руки й запускаю пальці в його густе, трохи розтріпане волосся, злегка тягну на себе. Реакція миттєва — Славко тихо видихає мені в губи, ніби це його по-справжньому зриває.

І вже наступний його поцілунок зовсім не такий цнотливий. Він стає жадібнім. Настирливим. Він тисне губами сильніше, ковзає язиком глибше, й кожен його рух стає все менш контрольованим.

А я — вперше за довгий час — не хочу тримати себе в рамках.

Навпаки. Мені хочеться більшого. Я видихаю різко, майже судомно, намагаючись хоч якось заспокоїтись. Не виходить. Серце б’ється так, наче зараз просто вистрибне з грудей. Я сама себе не впізнаю — нервую так, ніби це взагалі мій перший секс у житті. 

Славко відчуває мою невпевненість і злегка зводить брови й проводить язиком по нижній губі.

— Ти чого? — питає нарешті спокійно. — Чого боїшся?

Я ковтаю повітря й на мить заплющую очі. Щоб не сказати якусь дурню, треба подумати. А думати зараз… ну взагалі не виходить.

Тому я просто мовчу. Сама не знаю, чого найбільше боюсь: того, що можу залишитись тут — чи того, що піду й потім все життя буду про це шкодувати.

Цікаво, скільки ще часу мине, перш ніж мій мозок нарешті повернеться у звичний режим і перестане плавати десь у млі розмитих мрій? Бо зараз я ні думати, ні діяти толком не здатна. Мабуть, будь-яка інша дівчина на моєму місці вже б посміхалася в дзеркало і тихенько собі думала: «Вау, я змусила нервувати самого Гончара!».

Але я думаю зовсім інше. Я думаю, що для мене завжди існувала чітка межа між тілесною близькістю і справжньою довірою.

Секс — це ніби віддаєш своє тіло в оренду. І якщо немає тепла, взаємності, щирості — тоді для чого? У таких стосунках для мене ніколи не було нічого схожого на кохання. А мені, щоб бути поруч з кимось по-справжньому, важливо довіряти.