Глава 6

Славко

Вона стояла просто переді мною. Маленька і вперта. Її пальці трохи нервово змикалися в кулак, наче вона досі вагалась, а очі... Чорт забирай, ті очі дивились так прямо й чесно, що я мимоволі затримав подих.

Знаєте, є моменти, коли ти чітко розумієш — ще трохи, ще одна секунда — і все зміниться. Коли людина перед тобою вже на грані, вже зробила дев'яносто дев'ять відсотків шляху, і лишається тільки один крок. І хочеться знати — зробить вона його чи зламається на останньому.

Я сидів і дивився на неї мовчки. Не рухався навмисно. Не допомагав, не підштовхував, не втручався в

її рішення якимись банальними словами.
Мені було цікаво. Дико цікаво — наскільки вистачить її сміливості. Тамара не схожа на дівчину, яка робить подібні речі часто. І саме тому це чіпляло ще сильніше.

Вона ступила ближче. Так близько, що я відчув легкий запах її парфумів — щось солодке й трохи терпке. 

А тоді запитала... тихо-тихо, майже пошепки:

— Можна?..

Я ж узагалі прийшов сюди не для філософських розмов. Не шукав романтики чи випадкових знайомств. Я прийшов відключити голову, перезавантажитись. І якщо після цього поцілунку буде щось більше — чому б і ні? Я зараз не в тому стані, щоб будувати плани далеко наперед.
Тамара мені подобається, навіть дуже. Фігурка у неї — дуже навіть непогана. Струнка, але з формами. Все, як треба.

Під м’якою тканиною футболки я бачу чіткий вигин талії, стегна — і ноги, які здаються нескінченними, незважаючи на її маленький зріст. Зазвичай більше люблю високих дівчат, Але зараз мене це чомусь зовсім не турбує. Запав на неї. Тож її раптовий випад з поцілунком — мені на руку. Саме те, що треба, щоб нарешті отримати від неї те, що мені треба і забути, піти далі.

В очах — суміш рішучості й страху. А це, чорт забирай, цікавіше за будь-які словесні підкати. Я стрибаю з барного стільця й наближаюсь до неї впритул. Вона вдихає різко й глибоко — я бачу, як на грудях під футболкою напружується тканина. Маленька така, тендітна.  Їй доводиться трохи задерти голову, щоб дивитись мені в очі.

Нахиляюсь і кладу руки їй на талію, трохи нижче — на стегна. Легко піднімаю її вгору.
Вона встигає тихенько ойкнути й майже автоматично вчепитись мені у плечі.

— Ти що робиш?.. — захрипло видихає.

Я хмикаю:

— Створюю тобі комфортні умови для поцілунку.

Вона дивиться на мене знизу вверх так, що я ледве стримую усмішку.

— Ну? — підбадьорюю, трохи нахиляючи голову ближче до неї. — Давай, Тамаро.

Вона, здається, ще пів секунди зважує всі "за" й "проти", а тоді, тихо видихнувши, тягнеться руками до моєї шиї й нарешті цілує.

Несміливо. Обережно. Як людина, яка чітко усвідомлює, що вляпується в історію, яка їй не зовсім до вподоби.

Але, чорт, цей її поцілунок тільки більше мене розпалює.

Я притискаю її ближче, перебираю ініціативу сам — сильніше втягую її в поцілунок, вловлюючи звук її короткого подиву.

Її пальці трошки стискають мою футболку на плечах. А я вже сам ледве три

маюсь в рамках, така вона тепла і солодка.

Коли відриваюсь, щоб хоча б якось вдихнути повітря, вона трохи ошелешено шепоче:

— Ого.

Я піднімаю брови:

— "Ого" — це все, що ти можеш сказати після такого?

Вона хитає головою, усміхаючись:

— Це було… неочікувано добре.

— Неочікувано? — фиркаю. — А я, між іншим, стараюсь.

— Я оцінила, — сміється вона тихо.

Дивлюсь на неї ще кілька секунд.

— То що? — спокійно питаю. — До мене чи до тебе?

Вона округляє очі:

— Ти серйозно?..

— А ти думаєш, я такий романтик, що просто проводжаю дівчат додому після таких поцілунків?

— Це ж був просто… поцілунок.

— Дуже хороший поцілунок, — киваю.

— І він нічого не означає.

— Означає, — ухиляюсь у свою усмішку. — Що ми йдемо звідси.

Не чекаючи, поки вона встигне щось ще заперечити, обережно опускаю її на підлогу, беру її пальто, свою куртку й, тримаючи її за руку, веду до виходу.

– Ти що твориш взагалі? – голос Тамари десь біля мого вуха — обурений, трохи розгублений, але не по-справжньому злий.

– Уводжу тебе звідси, – спокійно кажу я, навіть не зупиняючись.

Вона, звісно, починає вириватись сильніше.

– Славко, відпусти мене! Я серйозно!

Окей. Зупиняюсь. Подаю їй сумку. Накидаю пальто. Відходжу на крок назад. Спокійно натягую власну куртку. 

Вона стоїть переді мною — трохи розпатлана, розчервоніла, зі злим блиском у очах. І така смішна водночас.

— І що далі? — вона дивиться на мене з-під лоба. 
Я зітхаю й спокійно знизую плечима. 

— Далі все дуже просто, Томо. Не хочеш — не йдеш. Я тебе не тримаю. Тим більше — силою ніхто нікого не тягне.

Розвертаюсь до дверей бару. Хочу піти, бо цей діалог починає дратувати. Не люблю таких моментів.

— А ти куди? — чую майже одразу за спиною.

— Назад, — кажу коротко, навіть не озираючись. — Бо, чесно, мені сьогодні треба просто відпочити, забутись. І якщо не з тобою… знайдеться хтось інший. 

Тягнусь до ручки дверей.

Тиша за спиною така, що чутно, як ми дихаємо. Я вже майже відчинив двері, як прилетіло:

— Славко… Стій.

Посміхаюсь сам до себе. Просто… так завжди. Зупиняюсь. Не пам’ятаю випадку, щоб хоч одна реально пішла.

Я не той, хто бігає за дівчатами. Це всі знають. І не той, хто лишається надовго. Це знають теж.
Але знаєте, що найдивніше? І попри це охочих переспати з Гончаром менше не стає.