Глава 5

Тамара

Бар був забитий людьми. Навіть дивно. Наче весь Київ вирішив саме сьогодні вийти на вулицю й святкувати життя. Сміх, музика, гучні голоси — все це тиснуло на вуха й дратувало.

Прямо за моєю спиною, біля вікна, прикрашеного дешевими гірляндами, цілувалась якась парочка. Ну звісно. Весна ж. Любов літає в повітрі, всі такі закохані, щасливі, безтурботні.

А я? А я після підробітку у студії замість того, щоб йти додому й лягати спати, опинилась у цьому барі.

Чесно? Я навіть не збиралась сюди заходити.

Просто… іноді бувають дні, коли тобі так все остогидло, що треба хоч десь посидіти. Хоч на хвилину удаючи, що ти така ж, як усі твої однолітки — нормальна дівчина, яка після пар чи роботи може дозволити собі келих вина або навіть коктейль.

А не бігти стрімголов додому і замість шопінгу із подругами рахувати копійки й думати, чим платити за воду й світло.

Бо мама, звісно, молодець — купила собі нову сукню "на знижці", бо "така можливість буває раз у житті". А що там з рахунками — дрібниці.

І ось я тут. Сиджу біля барної стійки з чаєм замість коктейлю й дивлюсь на всіх цих людей, які гуляють, цілуються, живуть.

І чомусь найбільше дратує навіть не це. Найбільше дратує, що мені дуже хочеться бути на їхньому місці.

Я взагалі не планувала сюди йти.

Після пар і вечірнього забігу із шваброю мріяла тільки про одне — завалитися у тепле ліжко під улюблений плед. 

Але бувають такі вечори, коли додому йти зовсім не хочеться. Коли ноги самі ведуть у протилежний бік.

Бо вдома — мама. З її вічним:

— Не згуби свій шанс, Тамаро. 

Можна подумати, я забула. Вона щоразу говорить це так, наче тримає у руках графік в якому розписане все моє життя. Пальцем тикне — ось тут ти ще маєш встигнути закохатись. Ось тут — не проґавити чоловіка. Ось тут — реалізувати себе. Бо якщо не мати чіткого плану, то моє життя буде таким же паскудним, як і у неї. 

Саме тому я зараз тут. У барі недалеко від студії, де я прибираю. Тут мене ніхто не спитає, чи не прожила я цей день марно .

І це поки що — єдина розкіш, яку я можу собі дозволити.

Найзвичайнісінький бар, де зазвичай зависають звичайні люди, як я. Тут ніхто нікого не чіпає, бармен не дивиться співчутливо, якщо ти замовляєш чай замість вина, а музика грає достатньо голосно, щоб не чути власні думки.

Я просто хотіла позалипати в інсту. Але, звісно ж, телефон здох саме в цей момент. Ну прекрасно.

Вп’ялася поглядом у чорний екран і важко видихнула. Ідеально. Просто вишенька на торті сьогоднішнього вечора.

Навколо — купа народу. Хтось сміється, хтось цокається келихами. Пара за сусіднім столиком цілується. А я сиджу з чаєм, як пенсіонерка, і дивлюся на мертвий екран, немов він ось-ось зглянеться й оживе.

Аж раптом помічаю: біля барної стійки — єдина вільна розетка. І в неї вже хтось встромив зарядку. Видно, ще в одного щасливчика не найкращий день. 

Перша думка — підійти, висмикнути чужу й увімкнути свою. Але в останню мить зупинилась. Ну, блін, не настільки ж я невихована.

Тому просто сіла ближче й почала чекати.  Може, зараз повернеться господар дроту. І тоді — моя черга.

І коли я вже майже встигла знудитись у своєму очікуванні біля розетки, коли навіть бармен поглядав на мене з легким жалем... я побачила Славка. Ну от і як це називається? Карма? Всесвіт з чорним гумором?

Він сидів трохи осторонь, біля барної стійки. Побачити його було так несподівано, що я аж злякалася. Наче він виринув з мого  бардаку думок просто сюди — в цей бар і опинився у моєму полі зору.

Чорна футболка лягала по його спині й плечах так, що там уже навіть не треба було вмикати фантазію — й так ясно: тренажерка в його житті буває частіше, ніж у мене вихідні.

На передпліччі — шматок татуювання. Якась частина ліній чи фігур. Не знаю точно, що в нього там набито. Та воно й не важливо.

Виглядає… красиво. Він тримає в руках склянку чогось із льодом. Він виглядає відстороненим — ніби йому байдуже, що відбувається навколо, але це не заважає половині дівчат у залі раз по раз поглядати у його бік. Особливо тим, що галасливо відзначають дівич-вечір у кутку, і двом надто відвертим красуням біля бару, які вже не раз проходили повз нього демонстративно повільно.

Не знаю чому — але мене це чомусь навіть трохи смішить. Адже я теж жертва магнітного поля під назвою “Славко Гончар”.

Я сиділа й краєм ока час від часу все одно дивилася у його бік. Типу випадково.  

Він узагалі не з тих, хто вертить головою навсібіч у пошуках знайомих. Сидів собі спокійно, щось пив і думав про своє.

І в якийсь момент я відчула, що на мене дивляться. Підняла очі й наші погляди зустрілися. 

Мені чомусь здалося, що він так само мало очікував побачити мене тут, як і я — його. Його брови ледь пішли вгору.

Мої пальці трохи сильніше стиснули чашку з чаєм.

— Ого, а ти що тут робиш?