Глава 4

Славко

Знаєте, чого я, мабуть, ніколи не зрозумію? Точніше — кого. От таких типів, як Рома Сич.

Запросити мене на "посиденьки", бо, бачте, ми сто років не бачилися... а самому зависнути в підсобці з якоюсь черговою «музою», поки я, мов останній дурень, сижу в барі й п’ю чай з лимоном.
Серйозно, що я тут роблю?

Якщо раптом мені захочеться подивитись на чиєсь приватне шоу — точно не треба для цього їхати через пів міста в задушливий бар з кривими стільцями й музикою з 2010-го.

— Ти така гаряча… — долітає з-за ширми  муркотіння Роми, поки якась дівчина вовтузиться у нього на колінах, намагаючись розібратися з блискавкою на його джинсах.

Я закочую очі й роблю ковток свого несолодкого чаю. 

Рома Сич — легенда місцевої театралки. Людина-афіша. Про його "романтичні пригоди" можна знімати цілий серіал. Але при цьому він — ніби актор.

Чому "ніби"? Бо я за все своє життя не знаю жодної людини, яка б реально бачила його в головній ролі на сцені.

Але Рома — давній друг Ігоря Степанця. А Ігор — мій старий знайомий ще зі школи. І власне тільки заради нього я й погодився сьогодні після репетицій вибратися сюди.
Але, звісно, Ігор не приїхав. Бо в нього — гастролі в іншому місті. Знав би я одразу, що мій вечір пройде у компанії гормонально неврівноваженого Роми та випадкової дівчини, сидів би зараз собі вдома. Дивився би кіно. А не слухав важке дихання за стіною товщиною з лист А4.
І справа навіть не в тому, що я якийсь там зануда чи "святий".

Та ні. Я нормально ставлюсь до всього дорослого контенту. Секс — це прекрасно.
Але точно не тоді, коли тебе без твоєї волі втягують у чиєсь особисте реаліті-шоу з ефектом присутності.

І не тоді, коли намагаєшся втекти від порожнечі всередині, коли в голові крутиться тільки одне ім’я — Тамара.

Хоч як би я не старався це заглушити, нічого не виходить. Важко видихаю й ставлю чашку з чаєм на столик.

— Ром, я пішов, — кидаю через плече й підіймаюсь.

З-за ширми ще долинає хіхікання, Рома бурмоче щось у стилі «нудний ти, Гончар», а дівчина кидає старий, як світ, жарт:

— А він, мабуть, по хлопчиках…

Мені реально байдуже. Навіть лінь якось реагувати. Нема ні злості, ні образи. Є тільки втома. Тотальна втому в усьому тілі. 

Виходжу на вулицю. Застібаю куртку, автоматично ховаю руки в кишені.

На вулиці рання весна. Ота її найбільш депресивна версія — коли ніби вже й не мороз, але й теплом навіть не пахне. Повітря вологе,  з запахом мокрого асфальту, старої землі й талого брудного снігу, що ще лежить місцями обабіч дороги.

Під ногами — калюжі й сльота. Видихаю — перед обличчям клубиться легка хмарка пари й одразу розчиняється в нічному повітрі.

На годиннику — тільки десята вечора. Завтра зранку репетиція. Треба б іти додому, зігрітись, виспатись, щоб бути свіжим, але зараз мені однаково. Не той настрій, щоб бути зразковим студентом чи дисциплінованим майбутнім актором.

Бар біля дому здається наразі чи не єдиною нормальною ідеєю. Звісно, є ризик, що натраплю там на котрусь із своїх шанувальниць, а сьогодні точно не той день, коли хочеться уваги випадкових дівчат. Дехто із них вважає, якщо до тебе підійшов Гончар — то це гарантована казка на ніч.

А я ненавиджу всі ці вигадані казки. Я не маю на них часу. Хоча батько любить повторювати, що час обов’язково знайдеться, якщо є бажання. Просто є речі, яких я реально не хочу.  Стосунків, наприклад. І взагалі — всього цього солодкого весняного божевілля.

Я просто не хочу ні з ким ділити своє життя.
Цю думку я давно для себе прийняв. І, чесно кажучи, не бачу сенсу щось у цьому міняти.
Мені подобається приходити додому й мовчати. Насолоджуватись тишею. Не питати в когось: як минув день, які плани на завтра, де святкуємо Новий рік чи в чому йдемо на черговий день народження знайомих. Просто не моє. Не цікаво.

Ніколи не розумів усіх цих романтичних фільмів, побачень із букетами й гучними «я тебе кохаю». Оце їхнє казкове «і жили вони довго й щасливо» — точно не про мене.

Кохання? Для мене — це біохімія. Та сама реакція організму, як коли вип’єш каву натщесерце. Або стан після холодного душу після тренування. Або той адреналін, коли стрибаєш з тарзанки.
У спортзал я хожу стабільно — тричі на тиждень. З тарзанки — не стрибав і не тягне.
А от хороший секс — це завжди гарна ідея. Тільки без цих розмов «про почуття».

Викликаю таксі й сідаю у теплий салон. Водій слухає Хливнюка. Несподівано приємно. Дивлюсь у вікно — знайомі вулиці Києва повільно пропливають повз. Уночі місто зовсім інше. Спокійне. Без денного галасу й метушні.

За склом — вологий асфальт блищить у світлі ліхтарів. На тротуарах подекуди ще лежить брудний підталий сніг. Верхні поверхи будинків губляться у вечірньому тумані.
І Київ здається майже чужим. 

Таксист зупинився біля входу в бар. Я розрахувався й вийшов на вулицю.
Червоне неонове світло з вивіски над дверима різало очі й трохи дратувало. Завжди здавалося мені надто крикливим, показним. Наче намагалося створити атмосферу, якої тут насправді ніколи не було.
Крізь велике панорамне вікно видно парочки, що цілуються біля столиків. На мить навіть майнула думка — розвернутися й піти додому. Але, зрештою, все одно штовхаю двері й заходжу всередину.
Всередині — шумно й душно.

Сміх, запах кави, алкоголю й легка домішка сигарет б’ють в обличчя одразу з порога.

На щастя, тут не лише закохані. Біля барної стійки сидять кілька хлопців із джином, у дальньому кутку — компанія весело відзначає чийсь дівич-вечір.

Добре, що я не з Ромою. А то б зараз ці дівчата вже точно отримали б незаплановане шоу «від місцевого артиста».

— Як завжди? — кидає бармен, ледь я встигаю повісити куртку на спинку високого стільця.
Киваю.

Ден мовчки наливає мій джин з тоніком. Чітко знає пропорції. Чітко знає, що саме мені треба.
Ставить склянку переді мною на барну стійку. Без зайвих слів. І це одна з причин, чому я взагалі люблю це місце.