Глава 3

О так, цей день я запам'ятаю надовго. Як один із найгірших у своєму житті.
Усе те, що я так наївно вважала стабільним, правильним, непорушним — розсипалось просто за кілька хвилин. Моя маленька уявна безпечна зона тріснула й розлетілась на друзки.

І ці уламки полетіли десь всередину мене. І тепер боліло все. От як пишуть у книжках: "боліла душа".

Я завжди думала, це перебільшення. А тепер — дуже добре знала, як воно відчувається насправді.

Наступного дня на першу пару Іра не прийшла. На другу — з’явилася буквально за секунду до дзвінка. Бліда, без макіяжу, з втомленим поглядом. Певно, плакала. Певно, не спала пів ночі і так само, як і я, прокручувала в голові нашу розмову.
Вона навіть не глянула у мій бік. Пройшла повз наш стіл так, ніби мене взагалі не існувало. І сіла… поруч з Настею Воронюк.

Настя була такою тихою, що здавалось, навіть стілець під нею скрипить рідше, ніж у інших. З нею Іра раніше взагалі не спілкувалась. Навіть не віталася. Настя завжди сиділа сама, малювала щось у зошитах і мовчки зникала після пар.

І тут раптом Іра — наша Іра — з гордо піднятою головою опускається поруч із нею на стілець. Настя так витріщила очі, що я подумала — ще трохи, й вона реально впаде у стан шоку.

— Ти не проти? — голосно запитала Іра.

Настя затрясла головою, мовчки погодившись. А я сиділа й дивилась на все це зі свого місця з якимось дивним, порожнім відчуттям в душі. Настя продовжувала мовчки витріщати на Іру очі — великі, круглі, як у мультяшного персонажа. Кілька разів швидко кивнула,  ніби сама не знала, як правильно реагувати. І продовжувала дивитися на Іру так, наче перед нею щойно  з’явилась Тейлор Свіфт.

Ну й взагалі — не тільки Настя була в шоці. Ті, хто не бачив нашої ранкової сварки з Ірою, з цікавістю піднімали брови й переглядалися.

— Ого, все настільки серйозно? — підкинула голос Ліза Соколенко з останньої парти. — Зіркова парочка більше не парочка?

— Не твоя справа, — різко відрізала Іра.

Ліза лише скептично хмикнула, поправила окуляри й вже, здавалось, готувалася видати якусь свою фірмову шпильку — бо вона без сарказму довго не витримувала, але її перервав дзвінок на пару. І в цю мить у аудиторію буквально влетіла Тетяна Олександрівна — наша викладачка з ораторського мистецтва і всі розмови вщухли. 

А в обідню перерву Славко знову підійшов до мене і запропонував прогулятись.
Чесно? Це було приємно. Навіть дуже. Я, звісно, намагалась виглядати спокійною, але всередині в мене все трохи тремтіло. Я дуже, дуже хотіла піти з ним гуляти, але відмовила.

І цього разу — вже точно не через Іру, яка, до речі, дивилася на мене з іншого кінця коридору так, наче зараз почне плюватися голками або пропалить мене поглядом наскрізь. Шипіла щось собі під ніс, демонстративно голосно сміялась з чужих жартів, кидала репліки за спиною, чим, якщо чесно, сама  допомогла мені позбутися будь-яких докорів сумління.

А от чому я тоді не пішла зі Славком — причина була банальна й до смішного проста. Мені треба було на роботу. Бо я живу тільки з мамою. Колись мама була затребуваною актрисою. Грала багато, у неї навіть був впливовий покровитель. Але часи міняються, а жіноча краса — штука швидкоплинна. З ролями стало сутужно, з грошима — ще гірше. Тож якщо щось хочеш мати — заробляй сама.

Після тієї моєї відмови Славко цілий тиждень робив вигляд, що йому байдуже. Проходив повз, майже не зупиняючись. Хоч інколи все ж поглядав у мій бік. Максимум — легка усмішка чи коротке "Привіт" зранку.

Але позавчора все ж підійшов. Нарешті. Запросив у кіно. І цього разу я навіть не думала. Відразу погодилась.

Фільм, якщо чесно, був так собі — на дуже великого любителя. Та й байдуже. Бо сам фільм був зовсім не головним того вечора.

Після сеансу ми ще більше години просто блукали районом. Гуляли без конкретної мети — говорили ні про що й водночас про все на світі. І це було трохи дивно. Бо Славко взагалі-то не з тих, хто любить багато теревенити. А тут — сам почав розповідати. І про тата — відомого київського режисера. І про маму — власницю невеличкої галереї в центрі міста.

— У тебе реально цікава родина, — підсумувала я, і десь там всередині, не без роздратування на саму себе, відчула легеньку заздрість. Бо це виглядало... красиво. Вишукано. Як кадр з якогось серіалу.

— Є таке, — усміхнувся Славко.

А тоді спитав:

— А твої чим займаються?

Я трохи розгубилася. Не тому, що мені було соромно. Просто після його історії мій варіант звучав якось дуже приземлено.

— Мама... колись грала в кіно. Тепер — викладає акторську майстерність дітям. А тата у мене нема.

Він не здивувався. Не почав ставити дурних питань. Просто кивнув:

— Зрозумів.

Попрощався він швидко. Навіть якось поспіхом. Наче хотів чимшвидше зникнути з цього двору — і з цієї ситуації взагалі. Ну, думаю, ясно. Кінець історії.

Але ввечері — дзвінок від Славка.  Я не чекала. Тому коли на екрані засвітився його номер — всередині щось легенько стиснулось. Той самий знайомий стан, коли зовні ти ще тримаєш маску байдужості, а всередині все вже дико радіє й трохи божеволіє. Коли навіть дихається якось важче.
А він, ніби між іншим, сказав:

— Я тут подумав… Хочу тебе з друзями познайомити.

Мене аж пересмикнуло. В хорошому сенсі. Це ж... серйозно? Таке запрошення зазвичай буває тільки тоді, коли людині реально цікаво тебе до свого світу підпустити. Я тоді мало не застрибала від щастя.

Знала б я, чим це для мене обернеться...

Що замість нормальної прогулянки чи хоча б якогось адекватного спілкування я цілу годину просиджу одна-однісінька на лавці, виряджена, як на червону доріжку… Відчуваючи себе повною ідіоткою.
От чесно — краще б я залишилась вдома. Попила чаю з мамою, подивилась серіал. Принаймні тоді б не почувалася такою зайвою.

І точно не відчула б на собі цей дивний, холодний і дуже показовий ігнор від Славка.