Глава 2

Славко взагалі не був із тих, хто активно світиться в соцмережах. Фото — раз на рік. Сторіс — якщо й з’являлись, то зазвичай якісь фрагменти сценок, книги, кави, афіші. У друзях — мінімум людей.

З нашого курсу — взагалі нікого. І тут раптом — я.

Ну і, звісно, Іра Павленко — його давня фанатка, а заразом головний аналітик усього, що стосувалося Гончара — помітила це буквально миттєво.

«Гончар додав тебе в інсту???» — прилетіло в телеграм за три секунди після того, як у мене на екрані вискочила сповіщення.

«Ага», — написала я, вже відчуваючи, як десь поруч наближається буря.

«Як ти це зробила? Коли? Де???» — сипались її повідомлення. Писала ніби з гумором, але оці три знаки питання лякали більше, ніж якби вона просто кричала.
Я коротко відповіла, що ми випадково перетнулись на показі короткометражок і трохи поговорили. Нічого такого.

Про те, що він мене ще й проводжав до метро — вирішила промовчати. Не тому, що хотіла щось приховати. Просто... не хотілося зайвий раз їй робити боляче.
Все-таки Іра давно була його головною шанувальницею. Можливо, для неї це вже перетворилося на звичку, а не на справжні почуття. Але я знала точно: їй буде неприємно.
І дуже не хотіла бути тією, хто підсуне їй свиню. Навіть випадково.

— Ти що, навіть не підеш з нами по магазинах? — Іра сиділа на краю столу в аудиторії й дивилась на мене так, ніби я щойно зрадила святе.
Я якраз вдягала пальто й машинально поправляла волосся.

— Не можу, Ір. — Перехопила рюкзак і взяла в руки конспекти, які ще лежали на парті. — У мене сьогодні підробіток.

— Та камон, Тома, яка робота в п’ятницю ввечері? Ми просто глянемо шмотки, зайдемо в кав’ярню, ми не довго.

— Ага, а потім тебе занесе ще на аксесуари, на взуття, на білизну… — засміялась я, але вже застібала пальто.
Іра закотила очі.

— Окей, добре. Але знай: ти багато втрачаєш.

— Я звикла, — посміхнулася я.

Все-таки я її дуже люблю. Іра Павленко — напевно, найбожевільніша людина з усіх, кого я знаю. Ми дружимо ще з першого курсу. Якось так вийшло — просто злиплися на перших парах, коли всі довкола були чужими.

Коли вона почала розповідати мені історії зі свого життя, я відверто відчула, наскільки моє життя на її фоні виглядає... ну, м’яко кажучи, нудним.

Я слухала — і дивувалась. І повірте, було чому.

У п’ятнадцять вона вперше пофарбувала волосся в яскраво-рудий. У шістнадцять втекла на три дні на фестиваль в Одесу з якимось діджеєм на байку. А після першого курсу — замість того, щоб їхати на літню практику до рідного Черкаського театру, поїхала з хлопцем у Стамбул… і загубилася там на цілий місяць.

Причому загубилась у її стилі — з пригодами, з драмою, але якось так, що всі їй потім тільки заздрили.
І що найцікавіше — вона завжди викручувалась. Завжди якось вдало все в неї складалося.
Чесно, я досі дивуюсь, що вона ще жодного разу не намагалася шантажувати мене чи штовхати кудись у свої авантюри, тільки б я більше часу проводила з нею, а не на своїх підробітках чи репетиціях.
Бо Іра — це людина, яка терпіти не може залишатись сама. І яка звикла бути центром уваги завжди й скрізь.

І, як би дивно це не звучало, я за все це їй вдячна. За її шаленство. За щирість. За прямоту. За ту дивну, трохи грубувату, але по-своєму справжню дружбу. Навіть коли вона мене до сказу доводить.
І ось, коли я вже майже вийшла з аудиторії, просто у дверях — лоб у лоб — зіштовхнулась із Славком. Він ні з ким не привітався, наче, крім мене, нікого не було, і посміхнувся. Просто — при всіх. А головне — при Ірі, яка стояла зовсім поруч і все це бачила.

Мене наче струмом прошило. В голові встигла промайнути тільки одна думка: та ну, цього не може бути.

Знаєте, буває такий момент, коли мозок ще намагається якось обробити інформацію, а тіло вже давно видало реакцію. Серце гупає десь у горлі. Щоки — миттєво обпекло вогнем. Коліна стали, як желе. А всередині наче раптово розквітла кульбаба.

— Привіт, — сказав із посмішкою. — Хотів подякувати ще раз. За той вечір. 

— Та... нічого, — сказала я, відчуваючи, як до щік знову підступає вогонь. — Мені теж було цікаво.

— Я реально не очікував, що ти так захоплюєшся андеграундом. До речі, сьогодні ввечері буде відкриті читання — на квартирніку, такий собі міні літературний клуб. Я думав піти. Може, складеш компанію?
І — от просто як у кіно — узяв мою лямку від сумки, яка впала з плеча, і акуратно поклав назад.

— Я… не знаю… У мене, здається, репетиція… — пробубоніла я, заплутавшись у думках.

І за дурною звичкою — кинула оком на Іру. А вона стояла, мов кам’яна, з опущеними руками й поглядом, який пробивав наскрізь. Славко щось додав, усміхнувся й вийшов з аудиторії.
І тоді Ірка заговорила. 

— Спасибі, подружко. Гарно зіграно.

— Ір, ти ж знаєш, я… — почала я, але вона не дала закінчити.

— Я знаю. Ви просто випадково зустрілись у центрі, як ти писала. Просто розговорилися. Просто він тепер тобі читає вірші.
Її голос затремтів лише наприкінці останнього речення.

— Я не винна, — ледь чутно видихнула я.

— Ага, звісно. Нічого такого. І на цей свій літвечір він тебе запросив просто так, від нудьги, — голос Ірки лунав, як різдвяні дзвони.

— Ір… я сама в шоці! Не змушуй мене виправдовуватись. Я нічого поганого не зробила.

— Ні, звісно. Просто зрадила мене. Встромила ножа в спину, — її голос зірвався. — Ти ж знала, що я його кохаю! Знала, як я через нього страждала. А ти… по-тихому… замутила з ним?
Її губи скривилися, очі наповнились слізьми.

Мені й справді стало її шкода. Справді. Неприємно щось таке всередині скрутилось. Я обережно доторкнулась до її плеча:

— Ір, не так усе…

— Тварюка ти, — різко відштовхнула мою руку вона й прошипіла. — Бридка брехлива гадюка.

— Та ти що, зовсім? — розгублено відступила я. — Я за ним не бігала! Він сам підійшов. Я що, мала тікати?