Глава 1

Славко Гончар подобався нам обом.
Ірі Павленко — ще з вересня. А мені — десь із Нового року. Хоча чесно? Я не одразу на нього «запала». Можливо, просто піддалася загальній дівочій істерії навколо нього. Бо як тут триматись, коли всі тільки й говорять: Славко те, Славко се…

А він і справді був наче з іншої ліги. Красунчик. Харизматичний. Талановитий. І — бонусом — син відомого режисера.

Про це, до речі, я б могла ще довго й не знати, якби не Іра. Це вона мене «просвітила». Бо сама я й гадки не мала, хто там у нього батько.

А виявилось — славетний режисер одного з найкрутіших столичних театрів.

Звідки в Іри така інформованість — питання риторичне. Навіщо їй було це все мені розповідати — ще більше питання.

Бо, як на мене — якщо тобі подобається хлопець, яка різниця, хто його батьки й на якій тачці він приїжджає на пари?

Але Іра була в цьому особлива. Вона могла нескінченно й дуже серйозно аналізувати кожну деталь з життя Гончара.

— Ти тільки глянь на його кроси, — казала вона. — Я такі на сайті бачила. Вони коштують, як весь наш навчальний корпус разом із викладачами.

Або:

— Цікаво, татусь йому вже підготував місце у театрі? У Славка точно не буде проблем із роботою…

Я тільки знизувала плечима.

А Іра, звісно, ображалась:

— Та ти взагалі нічого не шариш…

Я в такі моменти зазвичай воліла абстрагуватись. Удавала, що мені байдуже. Що мене це все не зачіпає.

Але з часом я все частіше ловила себе на тому, що дивлюся на його профіль. На те, як він сидить на першій парті біля вікна. Особливо у сонячні дні — коли проміння пробивалося крізь скло й красиво виблискувало у його темному волоссі.

Сережка у вусі лише додавала образу цієї богемної недоторканості.

Зараз мені здається, що він — найкрасивіший хлопець із тих, кого я коли-небудь бачила в житті. Ну добре, може не в житті, але точно — найкрасивіший на нашому курсі.

А може й взагалі в універі. Тут він точно «поза конкурсом».

Останні кілька місяців наші з Ірою ранки починались однаково: кави в автоматі й моніторинг його сторіс. Дивились, де був, з ким був, кого тегав, на які виставки ходив, на які концерти.

Одного разу навіть спеціально гуляли біля ЖК, де він живе. Типу випадково. Насправді — абсолютно навмисно.

На парах я заслухувалась, як він читає Жадана. Після цього “Месопотамія” стала моєю настільною книгою.

Я настільки ввібрала у себе цей образ меланхолійного, красивого, майже недосяжного Славка Гончара, що раптом знову почала вести щоденник. Закинутий ще десь у школі.

Записувала туди все — думки, уривки фраз, навіть почала складати вірші.

Погані, криві, кострубаті, але такі, що всередині вже не тримались. Слова сипалися з мене, як вода з розбитого стакана.

Минулого семестру він ще зустрічався з Яною Красюк з акторської студії. Ми з Ірою удавали, що нам байдуже. Ну, я удавала. А Іра — ні.

Іра не з тих, хто мовчки сидить і страждає.

Варто було їй побачити їх разом, як одразу фукала:

— Що він у ній знайшов?

А коли після новорічних канікул пролетіла чутка, що вони розійшлися — ми раділи, як дурепи.

А тоді — півтори тижня тому, в п’ятницю ввечері — ми зі Славком абсолютно випадково перетнулись у Центрі сучасного мистецтва.

І це була найзвичайнісінька випадковість.

Але з таких випадковостей, мабуть, і починаються всі найгірші історії.

Там показували короткометражки молодих українських режисерів. Я йшла туди начебто по завданню з історії театру. Ну, офіційно — так. А неофіційно — сподівалась ще й, можливо, завести якісь корисні знайомства для майбутньої практики.

Насправді мала бути зовсім в іншому місці — прибирати гримерку в студії на Подолі. Але підміна зірвалась в останню мить. І я вирішила: раз уже випала вільна година — чого б не сходити?

І саме на сходах перед залою я й побачила його. Славко стояв у фоє. У чорному светрі, з блокнотом у руках і кавою в стаканчику. 

— Тамаро? — Він помітив мене майже одразу. — Ти теж тут?

Чесно кажучи, я завжди думала, що він навіть не здогадується про моє існування. А тут — зрадів і назвав на ім'я. 

Я мало не задихнулась від раптової хвилі паніки.

— Ага, — видала я. — Нам це дали як… додаткову активність. Типу must-see.

— Круто, — кивнув він. — Я думав, я тут єдиний із нашого курсу.

Ми сіли поруч — у третій ряд, ближче до краю. Я сиділа, як на голках. Мене абсолютно не цікавило те, що відбувалось на екрані. Бо всю дорогу я чітко відчувала: він час від часу поглядає у мій бік.

А коли показ закінчився, він нахилився до мене й сказав:

— Слухай… ти так уважно дивилася. Чесно, не думав, що тобі може сподобатись такий формат. Наші зазвичай на таке не ходять.

Я навіть не знала, що йому на це відповісти. Тільки подумки молилася, аби він не почав питати, який саме фільм мені сподобався найбільше. Бо чесно — я й назв згадати не могла, не те що сюжет.

Славко, здається, помітив мою розгубленість, але тільки трохи посміхнувся — приязно, без насмішки.

— Слухай, а ти ніколи не думала щось писати? Ну там... сценарії, монологи? — раптом спитав він.

Я ледь не відмахнулась автоматично, сказавши, що ні. Але замість цього все ж чесно зізналась:

— Просто... іноді щось записую. Для себе.

— Якщо колись захочеш показати — я б почитав. Серйозно, — сказав він зовсім без понтів, так просто, наче це нормально.

Після цього він провів мене до метро.

Йшли поруч. Говорили про якісь дрібниці. Було трохи ніяково, але не так, як з чужими — скоріше, по-дивному спокійно.

Вже біля турнікетів він раптом згадав:

— А ти є в інсті?

— Є. Але я там під ніком.

— Типу таємнича незнайомка? — усміхнувся він.

— Типу «не для всіх», — відповіла я.

— Ну тоді додай мене. Або я сам знайду. І напишу першим.

Ось так усе й сталося.