До кімнати повертаюся далеко за першу ночі. Зачиняю балконні двері, скидаю футболку й джинси, приймаю душ, хоча навіть гаряча вода не допомагає позбутися напруги. Потім лягаю в ліжко, вимикаю світло й заплющую очі.
Марно. Сон не приходить.
Я перевертаюся з боку на бік, дивлюся на темну стелю, намагаюся рахувати власні вдихи, але думки вперто повертаються до розмови з батьком.
Я хочу, щоб ти одружився з донькою мого ділового партнера.
Ці слова знову й знову лунають у голові. І щоразу мені хочеться підвестися, спуститися вниз і сказати йому все, що думаю.
Але я знаю, чим це закінчиться, тому просто лежу, стискаючи щелепи, й намагаюся не збожеволіти.
Зрештою, не витримую. Беру телефон із тумбочки й відкриваю галерею.
Перше фото – Міра. Вона сидить у кав'ярні навпроти мене, тримає в руках величезну чашку капучино й сміється. Її темно-русяве волосся спадає на плечі, сіро-зелені очі сяють, а на носі залишилася маленька цятка молочної пінки, яку вона навіть не помічає.
Усміхаюся. Пам'ятаю той день до найменших дрібниць. Вона тоді страшенно образилася, коли я сказав, що в неї вуса, а потім ще десять хвилин не дозволяла мені себе цілувати.
Гортаю далі.
Ось ми в парку. Міра стоїть переді мною, обіймаючи за шию, а я тримаю її за талію. Фото зробив Даня, який потім довго скаржився, що ми змусили його працювати особистим фотографом.
Наступна світлина – з її дня народження. Вона задуває свічки на торті, а я стою поруч і дивлюся на неї. Навіть на фотографії видно, наскільки я закоханий.
Чорт.
Гортаю ще.
Ось вона спить у мене на плечі під час поїздки за місто. Ось сміється, стоячи під літнім дощем. Ось показує мені свій новий дизайнерський проєкт і так захоплено щось пояснює, що я навіть не встигаю стежити за її думками.
А ось наше перше спільне фото.
Міра ще трохи сором'язлива, стоїть поруч зі мною, притискаючи до грудей букет квітів, а я обіймаю її за плечі й усміхаюся так широко, ніби щойно виграв у лотерею.
Хоча, якщо подумати, саме так я тоді й почувався, бо вона погодилася бути моєю дівчиною. І я був найщасливішим хлопцем у світі.
Повільно проводжу пальцем по екрану, торкаючись її усміхненого обличчя.
– Моя маленька, – шепочу і раптом розумію, що очі починають пекти.
Спочатку намагаюся просто кліпнути, але вже за мить відчуваю, як щось тепле ковзає щокою.
Завмираю. Проводжу долонею по обличчю й дивлюся на вологі пальці.
Сльози. Я плачу.
Чорт забирай, я навіть не помітив, коли це почалося.
Мені двадцять один рік. Я високий, сильний, займаюся спортом, вмію постояти за себе. З дитинства звик не показувати слабкості, бо батько завжди вважав сльози чимось ганебним. Він міг годинами повторювати, що справжній чоловік має бути жорстким, витривалим і ніколи не дозволяти емоціям керувати собою.
І я справді навчився. Навчився стримувати гнів, приховувати біль, усміхатися, коли всередині все розривається.
Але зараз… Зараз я не можу. Бо мені страшно. По-справжньому страшно.
Не за себе. За маму. За Міру. За наше майбутнє, яке ще сьогодні здавалося таким близьким і зрозумілим.
Я дивлюся на фотографію дівчини, яку кохаю більше за власне життя, і відчуваю, як сльози знову котяться по щоках.
– Пробач мені, маленька, – хрипко шепочу.
Хоча вона ще навіть не знає, за що я прошу пробачення. І, можливо, ніколи не зрозуміє.
Я притискаю телефон до грудей, заплющую очі й намагаюся дихати рівно, але переді мною знову постає її усмішка. Те, як вона сьогодні притискалася до мене в ліжку й просила залишитися ще на п'ять хвилин. Як сміялася, коли я назвав її своєю майбутньою дружиною. Як дивилася на мене з такою безмежною довірою, що я відчував себе здатним перевернути весь світ заради неї. І ось тепер я навіть не можу захистити наше кохання від власного батька.
Я сильний. Витривалий. Розумний. Принаймні завжди таким себе вважав. А зараз почуваюся абсолютно безпорадним. І, мабуть, немає нічого страшнішого для людини, ніж усвідомлення, що її доля залежить від чужої волі. Особливо коли ця чужа воля належить людині, яка не має серця.
Я так і не засинаю. Лише лежу в темряві, переглядаю наші фотографії й намагаюся знайти вихід із ситуації, яка з кожною хвилиною здається дедалі безнадійнішою. А коли за вікном нарешті починає світати, я розумію, що попереду мене чекає ще один день. День, який може змінити все моє життя, і я навіть не знаю, як його пережити.
#11 в Сучасна проза
#22 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 16.11.2026