Я стискаю пальці так сильно, що нігті впиваються в долоні.
Виходить, у мене немає вибору? Виходить, я маю просто послухатися?
Одружитися з незнайомою жінкою, зрадити власні почуття й зруйнувати все, що ми з Мірою будували майже півтора року?
Я різко підводжуся.
– Ні, – хрипко промовляю в порожнечу кімнати. – Ні, чорт забирай!
Починаю ходити від вікна до дверей, намагаючись хоч трохи вгамувати лють, яка розриває мене зсередини.
Міра. Господи, моя Міра.
Ще кілька годин тому ми лежали в обіймах одне одного й говорили про наше майбутнє. Вона сміялася, коли я назвав її Мирославою Шумовою. Сором'язливо червоніла, ховала обличчя в моїй шиї й шепотіла, що теж мріє одного дня стати моєю дружиною.
А я обіцяв їй, що так і буде. Обіцяв, що ми матимемо власний дім. Що більше не доведеться прощатися щовечора. Що я зроблю все, аби ми були разом.
І тепер… Тепер мій батько просто вирішує, що я маю одружитися з іншою. Ніби всі мої обіцянки нічого не варті. Ніби Міра – якась випадкова дівчина, яку можна викреслити з життя одним наказом.
Я зупиняюся посеред кімнати й відчуваю, як починають тремтіти руки. Спочатку ледь помітно. Потім дедалі сильніше. Дивлюся на власні долоні, стискаю їх у кулаки так міцно, що починають боліти кісточки, але тремтіння не минає. Мене охоплює така безсила лють, що на мить навіть стає важко дихати.
Бо я не можу нічого зробити. Нічого!
Я дорослий чоловік. Мені двадцять один рік. Я навчаюся, працюю, маю власні гроші, воджу автомобіль, ухвалюю рішення, відповідаю за свої вчинки. Але коли йдеться про найважливіше, я виявляюся абсолютно безпорадним.
Мене можуть змусити одружитися. Можуть забрати в мене дівчину, яку я кохаю. Можуть зруйнувати все моє майбутнє. І я навіть не знаю, як цьому завадити.
Різко відчиняю балконні двері й виходжу назовні. Прохолодне нічне повітря миттєво торкається обличчя, але я майже не відчуваю холоду. Підходжу до поручнів, хапаюся за них обома руками й нахиляю голову.
Переді мною розкинувся величезний сад. Декоративні дерева, освітлені доріжки, фонтан, який зараз вимкнений, і високий паркан, що відділяє нашу територію від решти світу. За ним видніються далекі вогні міста, де зараз сплять тисячі людей.
Тисячі людей, які завтра прокинуться й просто продовжать жити. Підуть на роботу, зустрінуться з друзями, посваряться через дрібниці, помиряться, обіймуть коханих.
А я… Що робити мені?
Я міцніше стискаю холодні металеві поручні, відчуваючи, як усередині все стискається від відчаю.
Хочеться кричати. Господи, як же мені хочеться кричати! Так голосно, щоб мене почув увесь світ.
Щоб хоч хтось прийшов і сказав, що все це можна виправити. Що є якийсь вихід, якого я просто не помічаю. Що мені не доведеться обирати між двома найдорожчими людьми у своєму житті. Між мамою й Мірою.
Я навіть подумки не можу поставити їх на різні шальки терезів. Як? Як можна обирати між жінкою, яка подарувала тобі життя, і дівчиною, заради якої ти хочеш прожити все своє майбутнє?
Мама.
Моя добра, ніжна мама, яка й без того пережила стільки болю. Яка зараз тримається з останніх сил, але все одно знаходить у собі сили усміхатися мені й запитувати, чи добре я харчуюся.
І Міра.
Моя маленька, моя кохана дівчинка, яка довіряє мені настільки, що навіть не сумнівається в нашому майбутньому. Яка сьогодні дивилася на мене закоханими очима й говорила, що хоче провести зі мною все життя.
І що я маю зробити?
Сказати мамі, що більше не можу оплачувати її лікування, бо не хочу одружуватися з чужою жінкою? Чи прийти до Міри й повідомити, що всі наші мрії закінчилися, тому що батько знайшов мені вигіднішу наречену?
Я заплющую очі.
Ні. Ні, я не можу. Жодного з цих варіантів.
У грудях так сильно стискається, що доводиться зробити кілька глибоких вдихів.
– Допоможіть мені, – ледь чутно шепочу в темряву і сам не знаю, до кого звертаюся.
До Бога? До долі? До цього байдужого світу, який продовжує існувати, поки моє життя просто зараз розвалюється на шматки?
Я не знаю. Просто хочу, щоб хтось допоміг. Хоч хтось. Бо я не витримую. Я не можу втратити маму. Але й життя без Міри не уявляю.
Вона стала для мене всім тим, чого так довго бракувало. Теплом, затишком, спокоєм. Поруч із нею я вперше за багато років відчув себе не спадкоємцем Шумових, не сином впливового бізнесмена, не хлопцем, від якого постійно чогось вимагають.
А просто Сашком. Звичайним хлопцем, який може сміятися, дуріти, цілувати свою дівчину й будувати плани на майбутнє. І тепер мене хочуть позбавити навіть цього.
Я повільно піднімаю голову й дивлюся на темне небо. Нікого мої проблеми не цікавлять. Ніхто не прийде й не вирішить усе замість мене. Я можу лише змиритися або шукати вихід.
І я хочу його шукати.
Чорт забирай, я готовий зробити що завгодно, аби тільки знайти хоч якусь можливість врятувати наше майбутнє. Але що довше думаю, то виразніше розумію, що зараз не бачу жодного безпечного рішення.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026