Згораючи від кохання

Розділ 8

Не пам'ятаю, як саме закінчується наша розмова. Здається, я ще щось говорю, намагаюся достукатися до батька, пояснити йому, що не збираюся одружуватися з незнайомою дівчиною лише тому, що це принесе його компанії додаткові прибутки. Але він навіть не намагається мене почути. Лише спокійно повідомляє, що завтра о сьомій вечора я маю бути вдома, належно одягнений і готовий зустрічати гостей. А коли я вкотре нагадую йому про Міру, він відмахується, ніби йдеться про якусь незначну незручність, яку можна вирішити одним телефонним дзвінком. Мовляв, із цією дівчиною я ще встигну попрощатися, а зараз маю думати про майбутнє родини. 

І саме тоді я остаточно розумію, що жодні аргументи не допоможуть. Для Віктора Павловича Шумова моє особисте життя не має жодного значення. Він уже все вирішив. Домовився з потрібними людьми, прорахував вигоду й визначив, яку роль у цьому всьому маю зіграти я. А моєї згоди навіть не запитав.

Тому я просто підводжуся й виходжу з вітальні, не сказавши більше жодного слова.

Підіймаюся сходами, проходжу довгим коридором другого поверху й зупиняюся біля дверей своєї кімнати. Всередині все кипить. Мені хочеться вдарити кулаком у стіну, перевернути якусь шафу, розбити кляту вазу, що стоїть на тумбі біля сходів. Хочеться грюкнути дверима так, щоб затремтів увесь будинок і батько нарешті зрозумів, що я не бездушна лялька, якою можна керувати за допомогою грошей.

Але навіть цього я собі дозволити не можу. Бо вже далеко за північ. Усі сплять. І, якщо чесно, мій гнів нікого тут не хвилює. Раїса завтра лише закотить очі й почне скаржитися, що я поводжуся як невихований дикун. Максим знайде черговий привід познущатися. А батько... Батько навіть не зверне уваги.

Тому я тихо відчиняю двері, заходжу до кімнати й так само тихо зачиняю їх за собою.

І завмираю.

Переді мною – велика спальня, у якій є все, про що може мріяти хлопець мого віку. Широке ліжко, дорогі меблі, величезний телевізор, власна ванна кімната, гардеробна й балкон із краєвидом на сад. На письмовому столі стоїть ноутбук, поруч лежать університетські конспекти, які я збирався переглянути ще кілька годин тому. На стіні висять фотографії з друзями, а на тумбочці біля ліжка – невелика рамка зі світлиною, на якій ми з Мірою обіймаємося під час тогорічної поїздки за місто.

І раптом усе це здається мені настільки чужим, що хочеться просто розвернутися й піти.

Тільки куди?

Я повільно підходжу до ліжка, сідаю на край та опускаю голову в долоні.

Чорт. Чорт забирай!

Що мені тепер робити?

Сиджу нерухомо, втупившись у підлогу, і намагаюся знайти хоча б одну розумну відповідь на це запитання. Але що довше думаю, то сильніше усвідомлюю, наскільки безвихідною є ситуація. Батько не запропонував мені подумати. Не запитав, чи готовий я познайомитися з донькою його партнера. Не поцікавився, чи хочу взагалі пов'язувати з кимось своє життя. Він просто поставив мене перед фактом. Так само, як кілька років тому повідомив, що я навчатимуся на економіста. Так само, як наказав після університету працювати в його компанії. Так само, як визначив, із ким мені можна спілкуватися, куди їздити й коли повертатися додому.

Тільки цього разу він зайшов надто далеко.

Змусити мене вивчати ненависні дисципліни – одна справа. Примусити працювати в сімейному бізнесі – теж можна якось пережити. Але одружитися? З жінкою, яку я ніколи не бачив? Яку не знаю, не кохаю й навіть не хочу знати? І все це заради чергової вигідної угоди?

Невже він справді вважає, що має право настільки безцеремонно розпоряджатися моїм життям?

Я різко випрямляюся, проводжу долонями по обличчю й важко видихаю.

Так. Саме так він і вважає.

Бо для нього я ніколи не був сином у тому розумінні, у якому це слово має існувати. Я – спадкоємець. Продовжувач прізвища. Людина, яка одного дня повинна очолити його компанію, зберегти капітал і примножити статки.

Зручний інструмент. Інвестиція в майбутнє.

А мої почуття? Мрії? Бажання? Кому вони потрібні?

Я гірко всміхаюся, відчуваючи, як усередині поступово розливається холод.

Найстрашніше навіть не те, що батько хоче мене одружити. Найстрашніше – він прекрасно знає, що я кохаю іншу. Знає про Міру. Знає, що ми давно разом. І, можливо, навіть здогадується, наскільки серйозними є наші стосунки. Але це його не зупиняє, бо для нього кохання не існує.

Іноді мені здається, що він узагалі не здатен відчувати щось подібне.

Я згадую маму.

Її сьогоднішню усмішку, коли Міра подарувала їй півонії. Те, як вона обережно торкалася ніжних пелюсток, як щиро раділа нашому приїзду. Згадую її худенькі руки, бліде обличчя, втому, яку вона намагалася приховати за жартами.

І мені стає фізично боляче, бо саме зараз я розумію, наскільки жорстокою може виявитися моя спроба чинити опір.

Варто мені зібрати речі й піти з цього будинку, як батько перекриє фінансування. Варто відмовитися від його наказу – і він знайде спосіб змусити мене пошкодувати. А найпростіший спосіб зробити це – вдарити по мамі.

Я вже чув ці погрози. Неодноразово. І знаю, що він не кидає слів на вітер.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше