Я криво всміхаюся.
Звісно. Він навіть не вважає за потрібне відповідати на мої слова. Просто віддає наказ, упевнений, що я його виконаю. І найгірше, що має рацію.
Стискаю кулаки, повільно видихаю й заходжу до вітальні. Батько сидить у великому шкіряному кріслі біля каміна. На ньому темні класичні штани й біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком. У руці він тримає низьку склянку з бурштиновою рідиною, а на журнальному столику перед ним лежать якісь документи й планшет. Навіть опівночі цей чоловік виглядає так, ніби щойно завершив важливі ділові переговори й уже готується до наступних.
Батькові п'ятдесят п'ять років, але він досі перебуває у чудовій фізичній формі. Високий, широкоплечий, із коротким темним волоссям, у якому вже помітна сивина на скронях. Його обличчя має жорсткі, майже різкі риси, а темні очі завжди дивляться на співрозмовника так, ніби намагаються оцінити, скільки користі з нього можна отримати.
У ньому немає нічого теплого. Принаймні я ніколи цього не бачив. Іноді мені здається, що навіть усміхатися він уміє лише тоді, коли підписує черговий вигідний контракт.
– Сідай, – коротко наказує він, показуючи на диван навпроти. – Треба поговорити.
Я дивлюся на годинник.
– Зараз майже північ.
– Я вмію визначати час, Олександре, – карбує.
– Тоді, може, поговоримо завтра?
Він повільно піднімає на мене очі, і я відразу розумію, що сперечатися марно.
– Сідай, – повторює вже значно холодніше.
Я стримую роздратування, підходжу до дивана й опускаюся на нього, недбало відкинувшись на спинку. Схрещую руки на грудях і дивлюся на батька.
– Я уважно тебе слухаю.
Він робить ковток віскі, ставить склянку на стіл і кілька секунд мовчки розглядає мене.
Ненавиджу цю його звичку.
Так він поводиться з підлеглими, коли хоче змусити їх нервувати перед важливою розмовою. Просто мовчить, дозволяючи співрозмовнику самому почати виправдовуватися.
Тільки от зі мною цей номер давно не працює. Тому я мовчу у відповідь.
Нарешті батько відкидається на спинку крісла.
– Завтра ввечері ти маєш бути вдома о сьомій.
Я піднімаю брови.
– Навіщо?
– У нас будуть гості.
– А я тут до чого? Це ж твої гості.
Його погляд миттєво холоне.
– Олександре.
– Що? – незворушно запитую.
– Припини блазнювати.
Я криво всміхаюся, але замовкаю. Батько тим часом поправляє манжет сорочки й продовжує:
– Завтра до нас приїжджає мій діловий партнер із родиною. Ми плануємо спільну вечерю, і я хочу, щоб ти був присутній.
Я зітхаю.
– Хіба це обов'язково?
– Так.
– У мене можуть бути інші плани, – хочу говорити стримано, але невдоволення приховати не вдається.
– Скасуєш.
Я стискаю щелепи.
– Ти навіть не запитав, які саме.
– Мене це не цікавить.
Звісно. Чого іншого я очікував?
Я вже збираюся сказати, що не маю жодного бажання сидіти за одним столом із його черговими бізнес-партнерами й слухати нескінченні розмови про інвестиції, земельні ділянки та нові будівельні проєкти, але батько раптом додає:
– До речі, вони приїдуть із донькою.
Я повільно переводжу на нього погляд. Всередині все завмирає.
– І?
– Вона твоя ровесниця. Гарна, вихована дівчина з чудової родини. Думаю, тобі варто ближче з нею познайомитися.
Ось тепер я напружуюся по-справжньому, тому що надто добре знаю цей тон. Батько ніколи нічого не говорить просто так. Особливо коли йдеться про родини його ділових партнерів. Для нього кожне знайомство – це потенційна вигода, кожна вечеря – можливість укласти угоду, а кожна людина – інструмент для досягнення певної мети.
І мені зовсім не подобається, куди він веде цю розмову.
– Ближче знайомитися я ні з ким не збираюся, – холодно відповідаю.
Він злегка примружується.
– Чому?
Я навіть не вірю, що він серйозно ставить це запитання.
– Тому що в мене є дівчина.
Батько кілька секунд мовчить, а потім байдуже знизує плечима.
– І що?
Я відчуваю, як усередині починає закипати роздратування.
– Що означає “і що”? У мене є дівчина, – повторюю вже повільніше, дивлячись йому просто в очі. – Її звати Мирослава. Ми разом майже півтора року. І я її кохаю.
Останні слова вимовляю особливо чітко, тому що хочу, щоб він нарешті зрозумів. Це не якась випадкова дівчина, з якою я зустрічаюся від нудьги. Не тимчасова розвага, яку можна забути після кількох побачень. Міра – людина, з якою я планую своє майбутнє.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026