Згораючи від кохання

Розділ 7.1

Я криво всміхаюся.

Звісно. Він навіть не вважає за потрібне відповідати на мої слова. Просто віддає наказ, упевнений, що я його виконаю. І найгірше, що має рацію.

Стискаю кулаки, повільно видихаю й заходжу до вітальні. Батько сидить у великому шкіряному кріслі біля каміна. На ньому темні класичні штани й біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком. У руці він тримає низьку склянку з бурштиновою рідиною, а на журнальному столику перед ним лежать якісь документи й планшет. Навіть опівночі цей чоловік виглядає так, ніби щойно завершив важливі ділові переговори й уже готується до наступних.

Батькові п'ятдесят п'ять років, але він досі перебуває у чудовій фізичній формі. Високий, широкоплечий, із коротким темним волоссям, у якому вже помітна сивина на скронях. Його обличчя має жорсткі, майже різкі риси, а темні очі завжди дивляться на співрозмовника так, ніби намагаються оцінити, скільки користі з нього можна отримати.

У ньому немає нічого теплого. Принаймні я ніколи цього не бачив. Іноді мені здається, що навіть усміхатися він уміє лише тоді, коли підписує черговий вигідний контракт.

– Сідай, – коротко наказує він, показуючи на диван навпроти. – Треба поговорити.

Я дивлюся на годинник.

– Зараз майже північ.

– Я вмію визначати час, Олександре, – карбує. 

– Тоді, може, поговоримо завтра?

Він повільно піднімає на мене очі, і я відразу розумію, що сперечатися марно.

– Сідай, – повторює вже значно холодніше.

Я стримую роздратування, підходжу до дивана й опускаюся на нього, недбало відкинувшись на спинку. Схрещую руки на грудях і дивлюся на батька.

– Я уважно тебе слухаю.

Він робить ковток віскі, ставить склянку на стіл і кілька секунд мовчки розглядає мене.

Ненавиджу цю його звичку.

Так він поводиться з підлеглими, коли хоче змусити їх нервувати перед важливою розмовою. Просто мовчить, дозволяючи співрозмовнику самому почати виправдовуватися.

Тільки от зі мною цей номер давно не працює. Тому я мовчу у відповідь.

Нарешті батько відкидається на спинку крісла.

– Завтра ввечері ти маєш бути вдома о сьомій.

Я піднімаю брови.

– Навіщо?

– У нас будуть гості.

– А я тут до чого? Це ж твої гості. 

Його погляд миттєво холоне.

– Олександре.

– Що? – незворушно запитую. 

– Припини блазнювати.

Я криво всміхаюся, але замовкаю. Батько тим часом поправляє манжет сорочки й продовжує:

– Завтра до нас приїжджає мій діловий партнер із родиною. Ми плануємо спільну вечерю, і я хочу, щоб ти був присутній.

Я зітхаю.

– Хіба це обов'язково?

– Так.

– У мене можуть бути інші плани, – хочу говорити стримано, але невдоволення приховати не вдається. 

– Скасуєш.

Я стискаю щелепи.

– Ти навіть не запитав, які саме.

– Мене це не цікавить.

Звісно. Чого іншого я очікував?

Я вже збираюся сказати, що не маю жодного бажання сидіти за одним столом із його черговими бізнес-партнерами й слухати нескінченні розмови про інвестиції, земельні ділянки та нові будівельні проєкти, але батько раптом додає:

– До речі, вони приїдуть із донькою.

Я повільно переводжу на нього погляд. Всередині все завмирає. 

– І?

– Вона твоя ровесниця. Гарна, вихована дівчина з чудової родини. Думаю, тобі варто ближче з нею познайомитися.

Ось тепер я напружуюся по-справжньому, тому що надто добре знаю цей тон. Батько ніколи нічого не говорить просто так. Особливо коли йдеться про родини його ділових партнерів. Для нього кожне знайомство – це потенційна вигода, кожна вечеря – можливість укласти угоду, а кожна людина – інструмент для досягнення певної мети.

І мені зовсім не подобається, куди він веде цю розмову.

– Ближче знайомитися я ні з ким не збираюся, – холодно відповідаю.

Він злегка примружується.

– Чому?

Я навіть не вірю, що він серйозно ставить це запитання.

– Тому що в мене є дівчина.

Батько кілька секунд мовчить, а потім байдуже знизує плечима.

– І що?

Я відчуваю, як усередині починає закипати роздратування.

– Що означає “і що”? У мене є дівчина, – повторюю вже повільніше, дивлячись йому просто в очі. – Її звати Мирослава. Ми разом майже півтора року. І я її кохаю.

Останні слова вимовляю особливо чітко, тому що хочу, щоб він нарешті зрозумів. Це не якась випадкова дівчина, з якою я зустрічаюся від нудьги. Не тимчасова розвага, яку можна забути після кількох побачень. Міра – людина, з якою я планую своє майбутнє.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше