Саша
Важкі ковані ворота повільно роз'їжджаються перед моїм автомобілем, щойно охоронець помічає знайомі номери. Я звертаю на широку алею, освітлену невисокими ліхтарями, й неквапливо рухаюся до будинку, який уже багато років називаю своїм домом.
Хоча, якщо чесно, останнім часом це слово здається мені дедалі недоречнішим.
Дім – це місце, куди хочеться повертатися. Де на тебе чекають, де можна розслабитися після важкого дня, де тебе люблять просто за те, що ти є. А тут... Тут є все, крім цього. Величезна територія, ідеально підстрижені газони, декоративні дерева, дорогі автомобілі в гаражі й триповерховий маєток, який більше нагадує резиденцію якогось високопосадовця, ніж звичайний житловий будинок.
Батько завжди любив розкіш. Любив демонструвати іншим, наскільки він успішний, впливовий і багатий. Тому навіть власне житло перетворив на своєрідний пам'ятник самому собі. А я щоразу, повертаючись сюди, відчуваю лише одне – бажання розвернути автомобіль і поїхати якнайдалі.
Зупиняюся біля широких сходів, глушу двигун і відкидаю голову на підголівник. Кілька секунд просто сиджу, дивлячись на освітлені вікна другого поверху. На годиннику майже північ. Нормальні люди в такий час давно сплять. І я дуже сподіваюся, що всі мешканці цього клятого будинку сьогодні вирішили поводитися саме так.
Дістаю телефон із кишені й відразу відкриваю наше листування з Мірою. На екрані досі останнє повідомлення, яке вона надіслала, коли я відвозив її додому. Звичайне сердечко й кілька слів про те, що сумуватиме. Усміхаюся, навіть не намагаючись стримати себе, і швидко набираю відповідь.
Натискаю “Надіслати” й ще кілька секунд дивлюся на екран.
Чорт забирай, як же мені з нею пощастило.
Сьогоднішній день справді став для мене особливим. І справа навіть не в тому, що ми нарешті змогли провести кілька годин наодинці, хоча, відверто кажучи, саме ці моменти я зараз ціную найбільше. Просто сьогодні дві найважливіші жінки в моєму житті нарешті познайомилися.
І, здається, полюбили одна одну з першої хвилини.
Я знав, що Міра сподобається мамі. Навіть не сумнівався. Бо як вона може не сподобатися? Моя дівчинка добра, щира, неймовірно красива й має таке велике серце, що іноді мені здається, ніби в ньому вистачить місця для всіх людей на світі. Вона може розплакатися через покинуте кошеня, пів години сперечатися з продавцем, якщо той несправедливо образив літню людину, а потім віддати останні гроші на подарунок комусь із близьких. І при цьому ще й сердитися на мене, якщо я намагаюся їй допомогти.
Сьогоднішня історія з букетом – найкраще тому підтвердження.
Усміхаюся, згадуючи, як вона обурено дивилася на мене в квітковому салоні, коли я оплатив ті півонії. Ще трохи – і влаштувала б мені справжній скандал просто біля каси. А потім усю дорогу притискала букет до грудей і хвилювалася, чи сподобаються квіти мамі.
Моя Міра.
Іноді я дивлюся на неї й не розумію, чим заслужив таке щастя. Але, попри всю мою впевненість у тому, що знайомство мине добре, сьогодні я теж хвилювався. Навіть сильніше, ніж хотів визнавати.
Звісно, Мірі про це знати необов'язково. Нехай думає, що її хлопець абсолютно спокійний і завжди контролює ситуацію. Хоча насправді, коли ми стояли перед дверима маминої палати, у мене самого серце билося швидше, ніж зазвичай.
Бо я дуже хотів, щоб усе минуло добре. Хотів побачити мамину усмішку. Хотів, щоб вона зрозуміла, наскільки важлива для мене ця дівчина. І найбільше хотів, щоб Міра не злякалася, побачивши маму в її теперішньому стані.
Я знаю, наскільки важко на це дивитися вперше. Сам досі іноді не можу звикнути. Але моя дівчинка не злякалася. Не відвела погляду, не почала поводитися неприродно, не намагалася приховати співчуття за незручними словами. Вона просто підійшла до мами, подарувала квіти й усміхнулася.
А потім вони розмовляли так, ніби знайомі вже багато років. І коли Міра обійняла маму на прощання, я раптом зрозумів одну просту річ: саме такою я хочу бачити свою майбутню родину.
Хочу, щоб мама була поруч. Щоб Міра сміялася, сперечалася зі мною через якісь дурниці, розповідала про свої проєкти й іноді так само сором'язливо червоніла, коли я називатиму її своєю дружиною.
Хочу звичайного життя.
Без постійного контролю, чужих наказів і необхідності щодня доводити комусь, що я маю право самостійно вирішувати власну долю.
Але поки що це лише мрії.
Я залишаю салон і роблю перший неквапливий крок до сходів.
У цьому будинку живе мій батько зі своєю новою дружиною Раїсою та її сином Максимом. І якщо перший хоча б іноді згадує про моє існування, коли йому потрібно віддати черговий наказ, то двоє інших були б щасливі, якби я взагалі зник із їхнього життя.
Повірте, бажання взаємне.
Я б із величезним задоволенням зібрав речі просто зараз, кинув ключі від цього будинку на стіл і більше ніколи сюди не повернувся. Міг би винайняти невелику квартиру. Не обов'язково дорогу. Мені вистачило б однієї спальні, кухні й ванної кімнати. Головне, щоб там було тихо. Щоб ніхто не контролював, коли я приходжу, з ким зустрічаюся й чим займаюся у вільний час.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026