Я розповідаю мамі майже все. Про клініку, яка більше нагадує дорогий готель. Про величезний букет півоній, який ми купили дорогою. Про те, як Сашко знову не дозволив мені заплатити, а потім ще й придбав шоколадний торт. Про Олену, яка відразу назвала мене сонечком, розпитувала про навчання й розповідала смішні історії із Сашкового дитинства.
Мама уважно слухає, час від часу усміхається й ставить запитання.
– А як вона почувається? – все-таки запитує.
І ось тут моя усмішка поступово зникає. Я опускаю погляд на чашку, обережно проводячи пальцем по її теплому краю.
– Не дуже, мамо.
Моя мама, яка знає мене краще за будь-кого, відразу помічає зміну в моєму голосі.
– Все настільки серйозно?
Я повільно киваю.
– Сашко розповідав мені про її стан, але... – замовкаю, ковтаючи клубок у горлі. – Мамо, побачити це на власні очі – зовсім інше. Вона така худенька, бліда. Їй навіть сидіти довго важко. А ще вона так швидко втомлюється...
Мама тихо зітхає.
– Бідна жінка.
– І при цьому вона постійно усміхається, – продовжую, відчуваючи, як до очей підступають сльози. – Уявляєш? Вона лежить у лікарні, не може ходити, залежить від сторонньої допомоги, а все одно знаходить сили жартувати, хвилюватися за Сашка й запитувати, чи добре мені з ним.
Мама простягає руку через стіл і накриває мою долоню своєю.
– Міро, сонечко...
– Мені так її шкода, – тихо зізнаюся. – І Сашка теж. Ти б бачила, як він на неї дивиться. Як обережно обіймає, поправляє подушку, постійно запитує, чи їй зручно. Він так сильно її любить, мамо.
– Я знаю, – лагідно відповідає вона. – Сашко хороший хлопець.
– Найкращий, – шепочу.
Мама усміхається, але нічого не говорить. Я роблю ковток чаю, намагаючись трохи заспокоїтися, а потім тихо додаю:
– Знаєш, що найстрашніше? Те, що її чоловік просто залишив її після аварії. Знайшов іншу жінку, одружився, живе собі далі. А вона там, у клініці. Сама.
Мама важко зітхає.
– Це дуже сумно, Міро.
– Я не розумію, як так можна, – зізнаюся, відчуваючи, як знову починаю сердитися. – Як можна прожити з людиною стільки років, мати спільну дитину, а потім просто викреслити її зі свого життя?
– На жаль, сонечко, не всі люди вміють любити так, як нам хотілося б.
Я піднімаю на неї очі.
– Але ж це неправильно.
– Звісно, неправильно. І дуже жорстоко.
Вона на мить замовкає, а тоді лагідно стискає мою руку.
– Тільки ти не можеш змінити те, що сталося між його батьками.
– Знаю.
– Зате можеш бути поруч із Сашком. Підтримувати його. І, якщо ви справді так добре порозумілися з його мамою, навідувати її час від часу. Повір, для людини, яка змушена проводити стільки часу в лікарні, це може означати дуже багато.
Я повільно киваю.
– Я теж про це думала.
– От і добре.
Мама підводиться, щоб долити мені чаю, але я раптом ловлю її за руку.
– Мам?
– Що, сонечко?
Я кілька секунд дивлюся на неї, а потім тихо запитую:
– А ви з татом ніколи не розлучитеся?
Вона здивовано кліпає.
– Міро, звідки такі думки?
Я знизую плечима.
– Не знаю. Просто після сьогоднішнього... Мені стало страшно.
Мама повертається на своє місце, сідає поруч зі мною й ніжно прибирає волосся з мого обличчя.
– Сонечко, у кожної родини своя історія. Ми з татом теж не ідеальні. Іноді сваримося, ображаємося, не погоджуємося одне з одним. Але ми любимо одне одного й намагаємося берегти те, що маємо.
– Я знаю.
– І я дуже сподіваюся, що одного дня ти теж матимеш саме такі стосунки. У яких не потрібно боятися, що тебе залишать у найважчий момент.
Я відчуваю, як у грудях стає тепло.
– У мене вже є Сашко, – тихо кажу.
Мама усміхається.
– Є. І я бачу, як сильно ви одне одного кохаєте.
– Дуже, мамо, – випалюю емоційно.
– Знаю, сонечко. Тільки пам'ятай одну річ.
Я уважно дивлюся на неї.
– Яку?
– Кохання – це не лише красиві слова й поцілунки. Це ще й уміння залишатися поруч, коли стає важко. Підтримувати одне одного, поважати, іноді поступатися. І найголовніше – не забувати про себе.
Я замислююся над її словами.
– Ти думаєш, у нас із Сашком щось може не вийти?
Мама лагідно усміхається.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026