Згораючи від кохання

Розділ 5.1

Та іноді мені здається, що щастя насправді складається з найпростіших речей. Не з дорогих подарунків, розкішних ресторанів чи подорожей у далекі країни, а з можливості просто бути поруч із людиною, яку кохаєш. Сміятися з її жартів, сперечатися через вибір фільму, їсти піцу просто з коробки й відчувати теплі долоні на своїй талії. 

Саме таким і виявляється наш вечір у квартирі Дані. Звичайним, затишним і настільки прекрасним, що я вже зараз починаю шкодувати про те, як швидко він закінчиться. Ми замовляємо велику піцу, яку Сашко вперто називає “дивним непорозумінням” через ананаси, хоча сам з'їдає мало не половину. Потім довго сперечаємося, який фільм увімкнути, і врешті я таки перемагаю, змусивши його дивитися романтичну комедію. Щоправда, вже за двадцять хвилин розумію, що відстежувати сюжет буде непросто. Тому що Сашко, влаштувавшись поруч на дивані, постійно знаходить привід торкнутися мене, поцілувати в скроню, провести пальцями по волоссю або прошепотіти на вухо якусь дурницю, від якої я починаю сміятися й пропускаю чергову важливу сцену.

– Шумов, ти мені заважаєш, – обурююся, коли він уже втретє цілує мене в шию.

– Серйозно? – здивовано перепитує він, навіть не думаючи відсторонюватися.

– Абсолютно.

– А я думав, ти запросила мене сюди, щоб провести зі мною час.

– По-перше, це ти мене запросив. А по-друге, ми домовилися дивитися фільм.

– Ми його й дивимося.

– Сашку, ти навіть не знаєш, як звати головного героя! – фиркаю. 

Він нарешті відривається від моєї шиї й переводить погляд на телевізор, де саме відбувається якась емоційна розмова між головними персонажами.

– Сергій.

Я вибухаю сміхом.

– Який ще Сергій?! Це американський фільм!

– Ну, значить, Сем, – незворушно виправляється він. – Майже вгадав.

– Ти просто неможливий! – витираю сльози з куточків очей, які виступили від сміху. 

– Зате дуже красивий, – заявляє Сашко, задоволено усміхаючись.

– І скромний, – додаю. 

– Це взагалі моя найкраща риса.

Я хитаю головою, намагаючись приховати усмішку, але вже наступної миті він забирає з моїх рук пульт, відкладає його на столик і легко підтягує мене до себе.

– Сашо! – обурююся більше для годиться.

– Що, маленька?

– Фільм! – киваю на телевізор. 

– Нікуди він не втече.

– А якщо я хочу додивитися?

Він нахиляється ближче, торкаючись кінчиком носа мого.

– Тоді доведеться домовлятися, – лукаво усміхається. 

– І які ж у тебе умови?

– Один поцілунок.

Я підозріло примружуюся.

– Лише один?

– Для початку, – киває. 

– Так і знала!

Сашко сміється, а потім його долоня лягає мені на потилицю, і він ніжно торкається моїх губ своїми. Я ще кілька секунд намагаюся зберігати серйозний вигляд, але зрештою здаюся, обіймаю його за шию й відповідаю на поцілунок. І, звісно ж, про фільм ми дуже швидко забуваємо.

Мені подобається цілувати його. Подобається відчувати, як його руки обережно ковзають моєю спиною, як він усміхається просто мені в губи, коли я випадково торкаюся пальцями його шиї, як притискає мене до себе, ніби між нами навіть кілька сантиметрів відстані – це вже забагато. 

Поруч із Сашком я ніколи не почуваюся невпевнено. Не соромлюся власних бажань, не боюся здатися смішною чи незграбною. Він знає мене так добре, що іноді розуміє без слів. І я люблю цю близькість. Люблю усвідомлення, що можу бути з ним справжньою, не намагаючись відповідати чиїмось очікуванням.

– Ти навіть не уявляєш, яка ти красива, – тихо промовляє він, коли ми таки відриваємося одне від одного.

Я усміхаюся, проводячи пальцями по його щоці.

– Ти мені це вже сьогодні говорив.

– І що? Я готовий говорити це постійно. 

– Ти неймовірно балакучий, Саш…

Він сміється, а тоді знову цілує мене. Цього разу повільніше, ніжніше, так, що я мимоволі заплющую очі й дозволяю собі забути про все на світі.

І десь між цими поцілунками, тихим сміхом, ніжними дотиками та словами, які ми шепочемо одне одному, вечір непомітно переходить у ніч.

Коли я наступного разу дивлюся на годинник, стрілки вже давно перетнули десяту. За вікнами квартири темно, місто поступово стихає, а ми з Сашком лежимо на широкому ліжку, обійнявшись під легкою ковдрою. Моя голова влаштована на його грудях, одна рука лежить на животі, а пальці другої повільно вимальовують невидимі візерунки на його передпліччі. Сашко обіймає мене за плечі й час від часу цілує в маківку. Його серце б'ється рівно й спокійно, і цей звук чомусь заспокоює мене краще за будь-яку музику.

Я почуваюся неймовірно щасливою. І водночас трохи сумною. Тому що знаю: зовсім скоро нам доведеться вставати, одягатися й повертатися до реальності, у якій ми не можемо просто залишитися разом на ніч.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше