Більше ми не говоримо.
Я не хочу знову повертатися до теми його батька, а Сашко, здається, теж радий залишити цю розмову позаду. Тому решту дороги ми проводимо в тиші. Я дивлюся у вікно на весняні поля, невеликі будинки вздовж дороги, дерева, вкриті молодим листям, і час від часу погладжую великим пальцем його долоню.
Він не відпускає моєї руки майже всю дорогу, лише зрідка перехоплюючи кермо обома руками, коли цього потребує ситуація.
І знаєте, іноді мовчання буває набагато важливішим за будь-які слова. Тому що я знаю: зараз Сашкові не потрібні мої поради чи співчуття. Йому просто потрібно, щоб я була поруч. І я є.
Коли попереду нарешті з'являються перші багатоповерхівки й ми перетинаємо межу міста, я помічаю, як Сашко трохи розслабляється. Він відпускає мою руку лише для того, щоб перемкнути передачу, а потім знову знаходить мою долоню.
– Міро?
– М-м? – озиваюся, повертаючись до нього.
– Ти дуже поспішаєш додому?
Я здивовано піднімаю брови.
– А що?
– Просто запитую.
– Ні, не дуже. Мама знає, що я з тобою. А Настя взагалі не помітить, якщо я повернуся пізніше. У неї зараз стільки своїх справ, що їй не до старшої сестри.
Сашко усміхається.
– Тоді маю одну пропозицію.
– Яку?
Він кидає на мене швидкий погляд, і я відразу помічаю знайомий хитруватий блиск у його очах.
– Даня поїхав на кілька днів до батьків. Залишив мені ключі від квартири, щоб я поливав його нещасний фікус.
Я не стримую сміху.
– Той самий, який він уже двічі намагався засушити?
– Саме він. Не знаю, чому ця рослина досі жива, але Даня вперто називає її членом родини.
– І що ти пропонуєш?
Сашко усміхається ще ширше.
– Думаю, ми могли б заїхати, перевірити, чи фікус досі дихає, і провести там трохи часу.
Я дивлюся на нього, відчуваючи, як щоки починають теплішати.
– Трохи часу?
– Ну так, – цілком серйозно відповідає він. – Можемо подивитися фільм, замовити щось смачне, просто полежати разом. Або ти можеш допомогти мені врятувати фікус.
Я голосно сміюся.
– Саш, ти зараз серйозно використовуєш кімнатну рослину як привід заманити мене до квартири?
– А що? Поганий план?
– Жахливий, – хмикаю.
– Але ти погодишся?
Я дивлюся на його усміхнене обличчя й розумію, що навіть якби він запропонував просто посидіти разом на лавці в найближчому парку, я однаково погодилася б. Тому що мені страшенно хочеться побути з ним наодинці. Без чужих поглядів, без поспіху, без необхідності постійно дивитися на годинник і думати, коли нам доведеться роз'їхатися по домівках.
Ми з Сашком разом уже достатньо давно, щоб наші стосунки давно перестали обмежуватися лише поцілунками й прогулянками за руки. Я довіряю йому, люблю його близькість, його дотики, те, як він обіймає мене вночі, коли нам зрідка вдається залишитися разом до ранку. І хоча ми обоє вже дорослі, можливостей для таких моментів у нас насправді зовсім небагато.
До мене додому ми не можемо просто так приїхати й зачинитися в кімнаті. Не тому, що батьки не люблять Сашка. Навпаки, вони чудово до нього ставляться. Але в нашій квартирі живуть ще мама, тато й чотирнадцятирічна Настя, яка має дивовижну здатність з'являтися саме тоді, коли її найменше чекають.
А будинок Шумових – взагалі окрема історія.
Я жодного разу там не була. І, якщо чесно, не надто прагну. Сашко й сам не хоче знайомити мене з батьком та його новою дружиною, чудово розуміючи, що нічого хорошого з цього не вийде. Тому ми зустрічаємося в місті, гуляємо, ходимо в кіно, проводимо час у кав'ярнях або іноді користуємося гостинністю його найкращого друга Дані, який, на наше щастя, живе окремо.
І хоча мені трохи ніяково від усвідомлення, що ми знову збираємося провести кілька годин у чужій квартирі, я все одно радію цій можливості.
Тому що це наш час. Лише наш.
– Ну що, Міро? – перепитує Сашко, коли я надто довго мовчу. – Мені вже починати ображатися?
Я усміхаюся.
– Не починай. Я зовсім не проти.
Його обличчя миттєво світлішає.
– Справді? – перепитує.
– Справді.
– Тоді вирішено.
Він вмикає поворот і звертає на знайому вулицю, а я влаштовуюся зручніше на сидінні, відчуваючи, як важкість, що стискала груди після відвідування клініки, поступово слабшає.
– Тільки в мене одна умова, – раптом кажу.
– Яка?
– Сьогодні ми замовляємо піцу. І я сама обираю фільм.
Сашко театрально зітхає.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026