Згораючи від кохання

Розділ 5

Більше ми не говоримо.

Я не хочу знову повертатися до теми його батька, а Сашко, здається, теж радий залишити цю розмову позаду. Тому решту дороги ми проводимо в тиші. Я дивлюся у вікно на весняні поля, невеликі будинки вздовж дороги, дерева, вкриті молодим листям, і час від часу погладжую великим пальцем його долоню. 

Він не відпускає моєї руки майже всю дорогу, лише зрідка перехоплюючи кермо обома руками, коли цього потребує ситуація.

І знаєте, іноді мовчання буває набагато важливішим за будь-які слова. Тому що я знаю: зараз Сашкові не потрібні мої поради чи співчуття. Йому просто потрібно, щоб я була поруч. І я є.

Коли попереду нарешті з'являються перші багатоповерхівки й ми перетинаємо межу міста, я помічаю, як Сашко трохи розслабляється. Він відпускає мою руку лише для того, щоб перемкнути передачу, а потім знову знаходить мою долоню.

– Міро?

– М-м? – озиваюся, повертаючись до нього.

– Ти дуже поспішаєш додому?

Я здивовано піднімаю брови.

– А що?

– Просто запитую.

– Ні, не дуже. Мама знає, що я з тобою. А Настя взагалі не помітить, якщо я повернуся пізніше. У неї зараз стільки своїх справ, що їй не до старшої сестри.

Сашко усміхається.

– Тоді маю одну пропозицію.

– Яку?

Він кидає на мене швидкий погляд, і я відразу помічаю знайомий хитруватий блиск у його очах.

– Даня поїхав на кілька днів до батьків. Залишив мені ключі від квартири, щоб я поливав його нещасний фікус.

Я не стримую сміху.

– Той самий, який він уже двічі намагався засушити?

– Саме він. Не знаю, чому ця рослина досі жива, але Даня вперто називає її членом родини.

– І що ти пропонуєш?

Сашко усміхається ще ширше.

– Думаю, ми могли б заїхати, перевірити, чи фікус досі дихає, і провести там трохи часу.

Я дивлюся на нього, відчуваючи, як щоки починають теплішати.

– Трохи часу?

– Ну так, – цілком серйозно відповідає він. – Можемо подивитися фільм, замовити щось смачне, просто полежати разом. Або ти можеш допомогти мені врятувати фікус.

Я голосно сміюся.

– Саш, ти зараз серйозно використовуєш кімнатну рослину як привід заманити мене до квартири?

– А що? Поганий план?

– Жахливий, – хмикаю. 

– Але ти погодишся?

Я дивлюся на його усміхнене обличчя й розумію, що навіть якби він запропонував просто посидіти разом на лавці в найближчому парку, я однаково погодилася б. Тому що мені страшенно хочеться побути з ним наодинці. Без чужих поглядів, без поспіху, без необхідності постійно дивитися на годинник і думати, коли нам доведеться роз'їхатися по домівках.

Ми з Сашком разом уже достатньо давно, щоб наші стосунки давно перестали обмежуватися лише поцілунками й прогулянками за руки. Я довіряю йому, люблю його близькість, його дотики, те, як він обіймає мене вночі, коли нам зрідка вдається залишитися разом до ранку. І хоча ми обоє вже дорослі, можливостей для таких моментів у нас насправді зовсім небагато.

До мене додому ми не можемо просто так приїхати й зачинитися в кімнаті. Не тому, що батьки не люблять Сашка. Навпаки, вони чудово до нього ставляться. Але в нашій квартирі живуть ще мама, тато й чотирнадцятирічна Настя, яка має дивовижну здатність з'являтися саме тоді, коли її найменше чекають.

А будинок Шумових – взагалі окрема історія.

Я жодного разу там не була. І, якщо чесно, не надто прагну. Сашко й сам не хоче знайомити мене з батьком та його новою дружиною, чудово розуміючи, що нічого хорошого з цього не вийде. Тому ми зустрічаємося в місті, гуляємо, ходимо в кіно, проводимо час у кав'ярнях або іноді користуємося гостинністю його найкращого друга Дані, який, на наше щастя, живе окремо.

І хоча мені трохи ніяково від усвідомлення, що ми знову збираємося провести кілька годин у чужій квартирі, я все одно радію цій можливості.

Тому що це наш час. Лише наш.

– Ну що, Міро? – перепитує Сашко, коли я надто довго мовчу. – Мені вже починати ображатися?

Я усміхаюся.

– Не починай. Я зовсім не проти.

Його обличчя миттєво світлішає.

– Справді? – перепитує. 

– Справді.

– Тоді вирішено.

Він вмикає поворот і звертає на знайому вулицю, а я влаштовуюся зручніше на сидінні, відчуваючи, як важкість, що стискала груди після відвідування клініки, поступово слабшає.

– Тільки в мене одна умова, – раптом кажу.

– Яка?

– Сьогодні ми замовляємо піцу. І я сама обираю фільм.

Сашко театрально зітхає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше