Ми мовчки йдемо коридором. Сашко тримає мене за руку, але тепер його пальці стискають мої значно міцніше, ніж раніше. Він не жартує, не намагається мене розсмішити й навіть не дивиться навколо. Просто впевнено крокує вперед, дивлячись перед собою, а я мимоволі думаю про те, скільки разів йому вже доводилося проходити цим коридором після прощання з матір'ю.
Десятки? Сотні?
Скільки разів він залишав її в палаті, знаючи, що не може забрати додому? Скільки разів сідав за кермо, намагаючись переконати себе, що все обов'язково буде добре? Скільки разів повертався до величезного батьківського будинку, де тепер господарює зовсім інша жінка?
І ось саме це останнє запитання змушує мене стиснути зуби. Тому що я раптом дуже чітко усвідомлюю, наскільки жорстокою є вся ця ситуація.
Віктор Павлович продовжує жити своїм життям. Має успішний бізнес, величезний будинок, нову дружину, яка, судячи з розповідей Сашка, почувається там повноправною господинею. Усе виглядає так, ніби Олени ніколи й не існувало. Ніби вона не прожила поруч із цим чоловіком стільки років, не народила йому сина, не присвятила родині частину свого життя.
Ніби її просто викреслили.
І я відчуваю, як усередині поступово закипає злість.
Я ніколи не зустрічалася з Віктором Павловичем особисто. Ніколи не розмовляла з ним, не дивилася йому в очі. Але зараз, після знайомства з Оленою, мені здається, що я щиро ненавиджу цього чоловіка. Ненавиджу за те, що він залишив дружину в найважчий момент її життя. За те, що дозволив іншій жінці зайняти її місце.
І найбільше – за те, що змусив власного сина жити між любов'ю до матері та ненавистю до батька. Адже Сашко не може просто зібрати речі й піти. Не може грюкнути дверима, відмовитися від батькових грошей і почати самостійне життя, як, напевно, зробив би за інших обставин.
Йому лише двадцять один. Він ще навчається, тільки починає працювати в сімейній компанії й поки що не має достатнього власного доходу, щоб оплачувати настільки дороге лікування.
Так, йому належить частина акцій, які колись передав дідусь, але це зовсім не означає, що він може вільно розпоряджатися грошима компанії або самостійно ухвалювати всі рішення. Контрольний пакет належить батькові. І саме він керує бізнесом, фінансами та, на жаль, значною частиною життя свого сина.
І від цього мені стає ще гірше. Тому що я чудово знаю, наскільки сильно Сашко ненавидить цю залежність.
Ми виходимо з будівлі, і тепле весняне повітря торкається мого обличчя. Сонце вже помітно опустилося, від дерев на доріжках простягаються довгі тіні, а біля фонтану кілька людей спокійно розмовляють, насолоджуючись гарною погодою. Сашко відчиняє мені дверцята автомобіля, чекає, поки я сяду, а потім обходить машину й влаштовується за кермом.
Він заводить двигун, пристібається й кілька секунд просто дивиться перед собою.
Я мовчу. Не тому, що мені нічого сказати. Навпаки. У голові стільки думок, що я навіть не знаю, з якої почати.
Ми виїжджаємо з території клініки, минаємо високі ворота й повертаємо на дорогу, яка веде до міста. Сашко вмикає неголосну музику, але вже за хвилину вимикає її. У салоні запановує тиша, яку порушує лише рівномірний шум двигуна.
Я дивлюся у вікно, намагаючись опанувати емоції, але перед очима знову й знову постає Олена. Її бліде обличчя, худенькі руки, тепла усмішка. Те, як вона називає Сашка своїм хлопчиком. Як просить його не сваритися з батьком, хоча, напевно, сама має безліч причин ненавидіти колишнього чоловіка.
І я не розумію, як можна бути настільки доброю після всього, що з тобою сталося.
– Міро?
Голос Сашка вириває мене з роздумів. Я повертаю голову й помічаю, що він простягає до мене руку долонею догори.
Мовчки вкладаю в неї свої пальці. Він переплітає їх із власними й легенько стискає.
– Про що думаєш, маленька?
Я кілька секунд дивлюся на наші руки, не знаючи, чи варто говорити правду. Сашко й без того має достатньо причин для поганого настрою. І мені зовсім не хочеться вкотре нагадувати йому про людину, яку він волів би бачити якомога рідше.
Але мовчати теж не виходить.
– Про твою маму, – нарешті відповідаю.
– Вона тобі сподобалася?
Я повертаюся до нього.
– Сашо, вона чудова. Справді. Я навіть не розумію, чому так хвилювалася перед знайомством.
Він ледь помітно усміхається.
– Я ж казав.
– Казав, – погоджуюся. – І мав рацію.
– Оце зараз було приємно чути.
Зазвичай я обов'язково відповіла б на його жарт, але сьогодні не маю настрою. Тому лише слабко усміхаюся й знову дивлюся у вікно.
Сашко помічає це майже відразу.
– Міро, що сталося?
– Нічого, – відповідаю надто різко.
– Не бреши.
Я зітхаю.
– Просто... – замовкаю, намагаючись підібрати слова. – Мені дуже важко зрозуміти твого батька.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026