Час у товаристві Олени пролітає настільки швидко, що я навіть не помічаю, як за вікном починає змінюватися освітлення, а сонце повільно хилиться до обрію.
Ми розмовляємо про все на світі. Про моє навчання, про батьків, про молодшу сестру Настю, яка останнім часом вважає себе достатньо дорослою, щоб сперечатися з мамою з будь-якого приводу. Олена щиро сміється з моїх розповідей, а потім ділиться історіями із дитинства Сашка, від яких він кілька разів демонстративно хапається за голову й погрожує більше ніколи не залишати нас удвох.
І я сміюся разом із нею, дивуючись, наскільки легко мені поруч із цією жінкою. Вона не ставить незручних запитань, не намагається з'ясувати, скільки заробляють мої батьки чи які перспективи має моя майбутня професія. Її цікавить зовсім інше. Чи подобається мені навчання, чи не надто втомлююся, про що мрію і чи добре мені поруч із її сином. А коли я відповідаю на останнє запитання, вона усміхається так тепло, що в мене знову починає щеміти серце.
Але, на жаль, навіть найприємніші зустрічі рано чи пізно закінчуються.
– Мамо, тобі потрібно відпочити, – тихо говорить Сашко, коли помічає, як вона вже вдруге за останні кілька хвилин прикриває очі.
– Та я зовсім не втомилася, – одразу заперечує Олена, хоча її голос справді звучить слабше, ніж на початку нашого візиту.
– Звісно, – усміхається він. – Саме тому ти вже п'ять хвилин намагаєшся не заснути.
– Олександре, не перебільшуй.
– Мамо, я тебе знаю.
Вона зітхає, але все-таки усміхається, а я переводжу погляд на годинник і з подивом розумію, що ми провели тут майже три години. І хоча мені зовсім не хочеться йти, я чудово бачу, наскільки виснаженою виглядає Олена. Навіть наша звичайна розмова забирає в неї багато сил. Її обличчя помітно зблідло, рухи стали повільнішими, а усмішка, хоч і залишається такою ж щирою, уже не може приховати втоми.
– Сашко має рацію, – обережно втручаюся. – Вам справді потрібно відпочити. А ми обов'язково ще приїдемо.
– Обіцяєш, сонечко? – запитує вона, повертаючись до мене.
– Звісно.
– Тоді я чекатиму. І наступного разу привозь свої малюнки. Сашко стільки про них розповідає, що мені вже страшенно цікаво подивитися.
– Мамо, це не малюнки, а дизайнерські проєкти, – з удаваною серйозністю виправляє її Сашко.
– Ой, вибачте, пане Шумов, – усміхається вона. – Дизайнерські проєкти. Так краще?
Я не стримую сміху.
– Обов'язково привезу. Навіть покажу той, який сьогодні розкритикував викладач.
– От і чудово. А я скажу тобі свою думку. І не хвилюйся, люба, я буду цілком об'єктивною.
– Мамо, – стогне Сашко, – тільки не починай. Я й так знаю, що ти станеш на її бік.
– А ти хотів інакше?
Він лише хитає головою, а потім нахиляється до матері, обережно обіймаючи її за плечі. Я відвертаю погляд, даючи їм кілька секунд на прощання, але все одно чую, як Олена тихо просить його берегти себе, нормально харчуватися й не засиджуватися допізна за роботою. Сашко терпляче вислуховує всі настанови, обіцяє виконувати кожну, хоча я чудово знаю, що вже завтра знову пропустить сніданок і вип'є замість нього дві чашки кави.
– Я зателефоную ввечері, добре? – тихо говорить він, відсторонюючись.
– Добре, синку. Тільки не хвилюйся за мене. Тут про мене чудово дбають.
– Знаю, мамо.
– І не сварись із батьком.
Останні слова змушують його на мить завмерти. Я помічаю, як змінюється вираз його обличчя, як напружуються плечі, але вже за секунду він знову усміхається.
– Постараюся.
Олена дивиться на нього так, ніби чудово розуміє, чого варта ця обіцянка, але нічого більше не говорить. Лише лагідно проводить долонею по його щоці, а тоді переводить погляд на мене.
– Мирославо, підійди до мене, сонечко.
Я відразу наближаюся до ліжка.
– Так?
– Дякую тобі за сьогоднішній день, – тихо промовляє вона. – Ти навіть не уявляєш, як мені було приємно з тобою познайомитися.
– Це вам дякую, – щиро відповідаю. – Мені теж було дуже добре.
– Я рада. Дуже рада, що в житті мого сина є така дівчина.
Вона простягає до мене руку, і я вкладаю в неї свою долоню. Її пальці знову здаються мені надто худенькими, надто крихкими. І раптом мені страшенно хочеться зробити для неї щось більше, ніж просто привезти букет квітів і кілька годин поговорити. Хочеться допомогти їй підвестися з цього ліжка, вивести в сад, повернути до того життя, яке в неї так несправедливо відібрали. Але я чудово розумію, що не маю такої можливості.
– Можна я вас обійму? – тихо запитую.
Олена здивовано кліпає, а потім її очі миттєво теплішають.
– Звісно, люба. Іди до мене.
Я обережно нахиляюся над ліжком, намагаючись не завдати їй незручностей, і ніжно обіймаю за плечі. Вона притискає мене до себе настільки міцно, наскільки дозволяють сили, а її долоня лягає мені на спину. І саме цієї миті в горлі раптом утворюється такий болючий клубок, що я ледве стримую сльози.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026