Вона простягає до мене руку, і я, навіть не замислюючись, обережно вкладаю в неї свою долоню. Її пальці прохолодні, худенькі, але дотик напрочуд ніжний.
– А тепер у нього є ще й ти, – тихо додає вона. – І знаєш, Мирославо, я дуже цьому рада.
У мене перехоплює подих.
– Чому?
Олена лагідно усміхається.
– Тому що давно не бачила свого сина таким щасливим.
Я дивлюся на неї й раптом відчуваю, як до очей підступають сльози. Намагаюся швидко кліпнути, щоб вона нічого не помітила, але жінка лише трохи сильніше стискає мою руку.
– Ой, сонечко, тільки не плач, – лагідно просить. – Я ж нічого поганого не сказала.
– Ні, – швидко хитаю головою. – Просто... Ви така добра.
Вона тихенько сміється.
– А якою ж іще мені бути? Ти – дівчина мого сина. І якщо він тебе кохає, то я вже маю безліч причин ставитися до тебе добре.
Я усміхаюся крізь сльози й раптом розумію, наскільки безглуздими були всі мої страхи. Я хвилювалася, що їй не сподобається моя зовнішність. Що вона почне розпитувати про мою родину, навчання, матеріальне становище. Що, можливо, вважатиме мене недостатньо хорошою для свого сина. А натомість переді мною лежить жінка, яка навіть у такому важкому стані знаходить сили усміхатися, жартувати й дарувати тепло зовсім незнайомій людині.
І мені раптом стає соромно за власні побоювання.
– Знаєте, – тихо зізнаюся, – я сьогодні так хвилювалася перед нашою зустріччю, що, здається, довела Сашка до відчаю.
– О, повір мені, люба, він теж хвилювався, – несподівано відповідає Олена.
Я здивовано піднімаю брови.
– Сашко?
– Авжеж. Вчора телефонував мені тричі. Запитував, чи добре я почуваюся, чи нічого мені не потрібно, чи не втомлюся я від гостей. А потім раптом заявив, щоб я тільки не надумала влаштовувати тобі допит.
Я голосно сміюся.
– Не може бути!
– Ще й як може! – запевняє вона. – А сьогодні зранку зателефонував і нагадав, що ти дуже хвилюєшся, тому я маю бути особливо лагідною.
– Ох, Саша... – хитаю головою, відчуваючи, як серце наповнюється ніжністю.
– Він тебе дуже кохає, Мирославо, – раптом серйозно говорить Олена. – Я чую це щоразу, коли він вимовляє твоє ім'я.
Я дивлюся на неї, не знаючи, що сказати.
– І я його, – нарешті тихо відповідаю. – Дуже сильно.
Олена усміхається.
– Я бачу, сонечко.
Саме цієї миті двері палати відчиняються, і всередину повертається Сашко разом із молодою медсестрою, яка несе велику скляну вазу з водою.
– Ну що, дівчата? – весело запитує він, переводячи погляд із матері на мене. – Сподіваюся, ви тут не обговорювали мої дитячі витівки?
– Ще ні, – хитро усміхається Олена. – Але дякую, що нагадав. У мене якраз є кілька цікавих історій.
– Мамо!
Я вибухаю сміхом, а Саша приречено закочує очі.
– Так і знав. Не можна вас залишати удвох.
– А мені здається, ми чудово порозумілися, – усміхаюся.
Він зупиняється поруч зі мною, кладе руку на моє плече й уважно вдивляється в обличчя.
– Справді?
– Справді.
– От бачиш, – лагідно говорить Олена, спостерігаючи за нами. – А ти так переживав.
– Я? – обурено перепитує він. – Це Міра переживала!
– Авжеж, синку, – погоджується жінка з таким виглядом, ніби зовсім йому не вірить.
Медсестра ставить вазу на столик, допомагає розмістити в ній півонії, а потім, переконавшись, що Олені нічого не потрібно, тихенько виходить із палати. Сашко тим часом відкриває коробку з тортом, і я відразу впізнаю знайомий шоколадний аромат.
– А тепер, – урочисто оголошує він, – головна частина нашого візиту.
– Сашуню, що це? – цікавиться Олена.
– Торт. Шоколадний. Твій улюблений.
– Ой, я дійсно дуже люблю шоколадний торт, – Олена сміється. – Тільки треба попросити медсестру приготувати нам чай.
– Я попрошу, – підводжусь, бо також хочу бути корисною.
Залишаю палату на кілька хвилин, знаходжу медсестру і допомагаю їй з приготуванням чаю. На підносі заношу чашки в палату саме в той момент, коли Олена тримає сина за руку і щось йому говорить.
Його обличчя напружене, але тільки-но він помічає мене – миттєво розслабляється.
Я ж здогадуюся, про що вони розмовляли. Мабуть, про батька Саші. Думаю, це важка тема для них обох. Саме тому не втручаюся, тому що поважаю їхні кордони і просто радію тому, що мама мого коханого так тепло мене прийняла.
Саша підводиться, швидко цілує мене в маківку, а потім починає діставати з пакета одноразові тарілочки й виделки, які прихопив у кондитерській. Я дивлюся на нього, на його маму, яка з ніжною усмішкою спостерігає за сином, на величезний букет півоній біля вікна й раптом ловлю себе на дивовижному відчутті.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026