– Сашуню! – радісно вигукує вона. – Нарешті!
– Привіт, мамо, – усміхається він.
Сашко відразу підходить до ліжка, ставить коробку з тортом на столик і нахиляється, обережно обіймаючи матір. Вона піднімає руки, наскільки їй дозволяють сили, і ніжно торкається його плечей. Він цілує її в щоку, потім у чоло й ще кілька секунд не відпускає.
– Як ти? – тихо запитує.
– Значно краще, коли ти приїжджаєш, – відповідає вона, погладжуючи його по щоці. – А ти схуд, синку.
– Мамо, ми бачилися три дні тому.
– І що? За три дні теж можна схуднути.
Я мимоволі усміхаюся.
– Починається, – зітхає Сашко, але в його голосі стільки ніжності, що мені хочеться обійняти його просто зараз. – Мамо, я нормально харчуюся.
– Авжеж. Знаю я твоє нормально. Кава зранку, щось нашвидкуруч удень, а ввечері взагалі забуваєш поїсти.
– Міро, рятуй, – раптом звертається він до мене. – Вона зараз почне допитувати, що я сьогодні їв на сніданок.
І саме цієї миті Олена переводить на мене погляд. Я завмираю біля дверей із букетом у руках, почуваючись так, ніби мені знову дев'ять років і я вперше виходжу відповідати біля дошки перед усім класом.
Але жінка усміхається ще ширше.
– То ось ти яка, наша Мирослава!
Від несподіванки я навіть не відразу знаходжу слова.
– Добрий день, – нарешті промовляю, роблячи кілька кроків уперед. – Дуже рада з вами познайомитися, пані Олено...
– Ой, дитино, тільки не хвилюйся так, – лагідно перебиває вона. – Підійди ближче, дай я на тебе подивлюся.
Я слухняно наближаюся до ліжка, а Сашко відступає трохи вбік, усміхаючись так задоволено, ніби щойно виграв якийсь дуже важливий конкурс.
– Це вам, – кажу, простягаючи букет. – Сашко розповідав, що ви дуже любите півонії. Я сподіваюся, вам сподобаються.
Олена дивиться на квіти, і її очі раптом наповнюються таким щирим захопленням, що в мене миттєво теплішає на душі.
– Боже мій, які ж вони прекрасні! – вигукує вона, обережно торкаючись пальцями ніжно-рожевих пелюсток. – Мирославо, люба, навіщо ти витрачалася?
– Мамо, – одразу втручається Сашко, – тільки не починай. Вона й так дорогою сюди переживала через ті квіти.
– Я не переживала! – обурююся.
– Звісно, ні, – незворушно відповідає він. – Просто хотіла повернутися до магазину й посваритися зі мною через те, хто оплатив букет.
Олена тихенько сміється, переводячи погляд із сина на мене.
– Ох, Сашуню, ти зовсім не змінився. Як любив дражнити людей, так і продовжуєш.
– Мамо, я взагалі-то хороший хлопець.
– Авжеж, – погоджується вона з усмішкою. – Особливо коли спиш.
Я не витримую й голосно сміюся. Саша ображено прикладає долоню до грудей.
– Прекрасно. Я привіз тебе, щоб вас познайомити, а ви вже об'єдналися проти мене.
– А ти як думав? – усміхається Олена, а тоді знову повертається до мене. – Мирославо, люба, постав квіти поки на столик. Сашко зараз попросить медсестру принести вазу. І сідай ближче, будь ласка. Я так давно хотіла з тобою познайомитися.
– Зараз усе організую, – повідомляє Сашко, забираючи в мене букет. – Тільки ви тут без мене нічого зайвого не наговоріть.
– Іди вже, синку, – відмахується Олена. – Дай нам із дівчиною нормально поспілкуватися.
Він дивиться на мене, підморгує й виходить із палати, залишаючи нас удвох. І ось тепер я знову починаю хвилюватися.
Щоправда, ненадовго.
– Сідай, люба, – лагідно запрошує Олена, показуючи на крісло біля ліжка. – Не стій так, наче я збираюся тебе сварити.
– Дякую, – усміхаюся, опускаючись на м'яке сидіння.
Вона кілька секунд уважно розглядає мене. Але в її погляді немає ані зверхності, ані недовіри, ані того холодного оцінювання, якого я так боялася. Навпаки. Вона дивиться на мене з такою теплотою, що я поступово перестаю напружувати плечі.
– Яка ж ти гарненька, – тихо промовляє вона. – Сашко показував мені твої фотографії, але наживо ти ще красивіша.
Я відчуваю, як щоки знову заливає рум'янець.
– Дякую вам.
– І очі які незвичайні... Сіро-зелені, правда?
– Так, – киваю.
– Дуже красиві. А волосся яке густе! – вона усміхається. – Ох, вибач, сонечко. Я, мабуть, тебе зовсім засоромила.
– Трохи, – зізнаюся зі сміхом.
– Просто я так давно чекала цієї зустрічі. Ти навіть не уявляєш, скільки я вже про тебе знаю.
– Сашко сказав, що багато вам розповідав.
– Багато? – Олена тихо сміється. – Люба моя, він мені всі вуха продзижчав! Міра те, Міра се, Міра отримала найвищий бал, Міра намалювала якийсь неймовірний проєкт, Міра любить шоколад... Я вже іноді жартую, що знаю про тебе більше, ніж про власного сина.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026