Згораючи від кохання

Розділ 2.1

Ми прямуємо до центрального входу, і я мимоволі озираюся навколо, намагаючись запам'ятати кожну деталь. Скляні двері автоматично розсуваються перед нами, впускаючи до просторого холу, де пахне свіжими квітами, кавою та ледь відчутним ароматом медичних засобів. Усередині все оформлене в спокійних світлих тонах. Мармурова підлога, зручні м'які дивани, великі вазони із зеленими рослинами, картини на стінах і висока стійка адміністратора, за якою сидять дві привітні дівчини. 

Ніде немає звичної лікарняної метушні, довгих черг або галасливих коридорів. Навпаки, тут панує така тиша, що я навіть мимоволі починаю говорити тихіше.

– Добрий день, Олександре Вікторовичу, – усміхається одна з адміністраторок, щойно помічає нас. – Раді вас бачити.

– Добрий день, – відповідає Сашко. – Як мама?

– Олена сьогодні почувається непогано. Зранку була процедура, потім відпочивала. Зараз, наскільки мені відомо, вона у своїй палаті. Вас уже чекають.

– Дякую.

Дівчина переводить погляд на мене, і її усмішка стає ще ширшою.

– Гарного вам дня.

– Дякую, – відповідаю, трохи ніяковіючи.

Ми проходимо повз стійку, і Сашко впевнено веде мене до ліфтів. Я помічаю, як кілька працівників вітаються з ним дорогою, а він кожному відповідає, іноді навіть запитуючи про справи. 

Очевидно, він буває тут настільки часто, що його знає майже весь персонал. І від цієї думки мені стає водночас тепло й боляче. Тепло, тому що я вкотре переконуюся, який він турботливий син. А боляче – тому що двадцятирічні хлопці зазвичай проводять вільний час із друзями, відвідують вечірки, подорожують або просто насолоджуються молодістю. 

Сашко ж значну частину свого життя проводить у клініці, де намагається подарувати мамі хоча б трохи радості.

– Ти притихла, – зауважує він, коли двері ліфта зачиняються.

– Просто дивлюся.

– На що?

– На все. Тут справді дуже гарно.

– Так, – погоджується він. – Батько не шкодує грошей на її утримання. Принаймні в цьому його можна похвалити. 

Останні слова звучать настільки сухо, що я відразу повертаю до нього голову. Сашко дивиться на електронне табло над дверима, і я помічаю, як напружуються його вилиці. Він рідко говорить про батька спокійно. Навіть коли намагається приховати роздратування, воно все одно проривається в голосі.

– Головне, що за нею добре доглядають, – тихо кажу.

– Так, Міро. Це головне.

Він переводить погляд на мене, і напруга в його обличчі трохи слабшає. Нахиляється, цілує мене в скроню, а тоді обережно притискає до себе вільною рукою.

– Тільки давай сьогодні без сумних думок, добре? Мама дуже чутлива до чужого настрою. Якщо побачить, що ми засмучені, почне хвилюватися.

– Добре, – киваю. – Обіцяю.

Ліфт зупиняється на другому поверсі, і ми виходимо у світлий просторий коридор. Тут ще тихіше, ніж унизу. Вздовж стін стоять невеликі диванчики, на підвіконнях розміщені квіти, а з великих вікон відкривається краєвид на сад. Десь неподалік чути тихі голоси медсестер, а з однієї палати долинає приглушений звук телевізора. Сашко впевнено прямує вперед, і я намагаюся не відставати, хоча з кожним кроком серце б'ється дедалі швидше.

Біля одних із дверей він раптом зупиняється.

– Ну що? – тихо запитує, повертаючись до мене. – Готова?

Я переводжу погляд на табличку з номером палати, а тоді знову дивлюся на нього.

– Здається, так.

– Здається? – піднімає одну брову. 

– Сашо, не дражни мене.

Він усміхається, нахиляється й швидко цілує мене в губи.

– Усе буде добре, маленька.

Після цих слів він легенько стукає у двері, а тоді відчиняє їх. 

– Мамо? Це я.

– Заходь, синку! – долинає зсередини тихий жіночий голос.

Сашко пропускає мене вперед, і я роблю крок у палату.

Перше, що помічаю – велике панорамне вікно, крізь яке до кімнати проникає яскраве весняне сонце. За ним видніються зелені дерева, квітучі кущі та частина доглянутого саду. Сама палата більше нагадує затишну спальню в дорогому готелі, ніж лікарняну кімнату. 

Світлі стіни, м'які меблі, невеликий столик із книжками, телевізор, кілька сімейних фотографій у рамках і велика ваза зі свіжими квітами. Біля вікна стоїть спеціальне крісло колісне, а поруч із ліжком – медичне обладнання, яке нагадує, що, попри всю цю красу, ми все-таки перебуваємо в лікарні.

І лише потім я бачу її.

Мама Саші лежить на широкому ліжку з трохи піднятою спинкою. На ній світла домашня кофтинка, а нижню частину тіла прикриває тонка ковдра. Її світло-русяве волосся, у якому вже помітна сивина, акуратно зібране на потилиці. Обличчя дуже бліде, майже прозоре, з тонкими зморшками біля очей і губ.

Вона виглядає виснаженою, значно старшою за свої роки, а її худенькі руки нерухомо лежать поверх ковдри. І хоча я знала, у якому стані перебуває Сашкова мама, хоча неодноразово чула розповіді про її хворобу, побачити все на власні очі виявляється набагато важче, ніж я очікувала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше