Згораючи від кохання

Розділ 2

Коли Сашко звертає з головної дороги й зупиняється перед високими кованими воротами приватної клініки, я мимоволі міцніше притискаю до грудей великий букет ніжно-рожевих півоній. 

Вони неймовірно красиві. Великі, пишні, з ледь розкритими пелюстками й тонким солодкуватим ароматом, який заповнює весь салон автомобіля. Щоправда, щоразу, коли я дивлюся на них, мені стає трохи соромно. Тому що оплатити квіти власними грошима, як я й планувала, мені так і не вдалося. 

Варто було продавчині назвати суму, як Сашко спокійно приклав свою картку до термінала, навіть не давши мені дістати гаманець. І, звісно ж, мої обурення його анітрохи не схвилювали. Він лише поцілував мене в скроню, забрав букет із рук флористки й заявив, що я можу скільки завгодно сердитися, але він не дозволить своїй дівчині витрачати останні гроші на подарунки для його матері.

А потім, ніби цього було замало, дорогою заїхав до кондитерської та купив великий шоколадний торт. Саме той, який я обожнюю. І хоча Сашко переконує, що зробив це винятково на прохання мами, я чомусь підозрюю, що він просто вирішив потішити нас обох.

– Міро, ти зараз задушиш ті квіти, – озивається він, помітивши, як сильно я стискаю букет.

Я опускаю погляд і відразу послаблюю пальці.

– Нічого я не душу.

– Звісно, ні, – усміхається він, натискаючи кнопку на панелі біля воріт. – Просто ще трохи, і мамі доведеться дарувати самі стебла.

– Дуже смішно, Сашо.

– Я стараюся.

Охоронець перевіряє номер автомобіля, вітається з Сашком через переговорний пристрій, і вже за кілька секунд важкі ворота повільно роз'їжджаються в різні боки. Ми в'їжджаємо на територію клініки, а я з цікавістю розглядаю все навколо. 

Зізнаюся, коли Сашко вперше розповів, що його мама перебуває в приватному медичному закладі, я уявляла собі звичайну лікарню, тільки з кращими палатами та уважнішим персоналом. Але те, що зараз відкривається перед моїми очима, більше нагадує дорогий заміський готель або санаторій. 

Велика доглянута територія, акуратно підстрижені газони, широкі доріжки, уздовж яких висаджені декоративні кущі, кілька лавок під молодими деревами та навіть невеликий фонтан біля центрального входу. Сама будівля сучасна, триповерхова, зі світлим фасадом і величезними панорамними вікнами. Навколо панує дивовижна тиша, яку порушують лише спів птахів і тихе дзюрчання води.

– Тут дуже красиво, – мимоволі промовляю.

– Мамі теж подобається, – відповідає Сашко, паркуючи автомобіль неподалік входу. – Особливо сад. Коли погода хороша й вона нормально почувається, медсестри вивозять її на прогулянку.

– А ти часто з нею гуляєш?

– Щоразу, коли приїжджаю й вона має сили. Іноді просто сидимо на терасі. Вона любить дивитися на дерева.

Він вимикає двигун, але не поспішає виходити. Натомість повертається до мене, уважно вдивляючись в обличчя.

– Ну що, маленька? Як почуваємося?

– Якщо я скажу, що зараз утечу, ти мене зупиниш? – нервово усміхаюсь. 

– Навіть не сумнівайся.

– Тоді, мабуть, доведеться йти.

Сашко тихо сміється, нахиляється до мене й торкається губами мого чола.

– Міро, перестань себе накручувати. Це моя мама, а не сувора екзаменаційна комісія. Тобі не потрібно нічого доводити.

– Тобі легко говорити. Ти ж не знайомишся сьогодні з моїми батьками вперше.

– До речі, твій тато під час нашого першого знайомства дивився на мене так, ніби розмірковував, де краще закопати моє тіло, якщо я тебе ображу.

Я пирскаю зі сміху.

– Не вигадуй! Тато просто хотів зрозуміти, які в тебе наміри.

– Ага. Особливо коли запитав, чи вмію я тримати в руках лопату.

– Сашо!

– Що? Це правда!

Я сміюся вже голосніше, згадуючи наше перше знайомство з моїми батьками. Насправді тато справді поводився дещо суворо, хоча згодом вони з Сашком чудово порозумілися. Мама взагалі полюбила його майже відразу, а молодша сестра Настя тепер постійно запитує, коли Сашко знову прийде в гості. Іноді мені навіть здається, що вона радіє його появі більше, ніж моїй.

– Бачиш? – задоволено усміхається він. – Уже смієшся. Отже, все не так страшно.

– Ти просто нестерпний, – зітхаю. 

– Зате коханий.

Він продовжує усміхатися, швидко цілує мене в губи й виходить з автомобіля. За мить уже відчиняє дверцята з мого боку, допомагає вибратися назовні, а тоді забирає з заднього сидіння коробку з тортом. 

Я обережно підхоплюю букет, поправляю сукню й востаннє дивлюся на своє відображення в автомобільному склі. Темно-русяве волосся вільно спадає на плечі, легкий макіяж підкреслює сіро-зелені очі, а світла весняна сукня здається мені цілком доречною для сьогоднішньої зустрічі. Принаймні я дуже на це сподіваюся.

– Ти прекрасна, – тихо говорить Сашко, зупинившись поруч.

Я повертаюся до нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше