За кілька хвилин ми вже виїжджаємо з університетської парковки. Сашко вмикає неголосну музику, опускає скло зі свого боку, впускаючи в салон тепле весняне повітря, і впевнено веде автомобіль знайомими вулицями.
Я дивлюся на місто за вікном, на людей, які поспішають у своїх справах, на квітучі дерева вздовж тротуарів, а потім переводжу погляд на хлопця поруч. Він тримає кермо однією рукою, а другу простягає до мене долонею догори. Я без вагань вкладаю в неї свої пальці, і він одразу переплітає їх зі своїми.
Ми разом уже майже півтора року. Познайомилися, коли я тільки вступила до університету, а він навчався на третьому курсі. Іноді мені здається, що я знаю Сашка все життя. Знаю, як він усміхається, коли справді щасливий. Як сердиться, коли щось іде не за планом. Як мовчить, коли йому боляче, і як вдає, що все гаразд, навіть якщо насправді це зовсім не так.
Знаю, що він ненавидить ранні підйоми, обожнює міцну каву без цукру й може годинами сперечатися про автомобілі. Але найбільше я знаю про те, як сильно він любить свою маму.
І саме тому сьогоднішня зустріч для мене така важлива.
– Як вона почувається? – тихо запитую, погладжуючи великим пальцем його долоню.
Сашко не відразу відповідає.
– Сьогодні зранку говорив із лікарем. Каже, що стан стабільний.
– Це ж добре?
– Так, – киває він. – Добре.
Але я чую в його голосі те, чого він не вимовляє вголос.
– Проте? – обережно запитую.
Він коротко зітхає.
– Проте суттєвих змін немає. Вони продовжують реабілітацію, коригують лікування, але поки що... – він замовкає, стискаючи щелепи. – Поки що все без особливих результатів.
Я сильніше стискаю його руку.
– Саш...
– Знаю, Міро. Знаю, що потрібно набратися терпіння. Мені це всі повторюють. Лікарі, реабілітологи, навіть сама мама. Тільки от іноді мені здається, що вона вже втомилася чекати і боротися.
У мене болісно стискається серце.
Я ніколи не бачила пані Олену, але знаю її історію настільки добре, що іноді здається, ніби знайома з нею особисто. Кілька років тому вона потрапила в страшну автомобільну аварію. Тоді лікарі буквально боролися за її життя. Численні травми, складні операції, довгі місяці лікування... Вона вижила, але так і не змогла повернутися до колишнього життя. Через тяжке ушкодження хребта жінка втратила можливість ходити, а інші наслідки аварії настільки підірвали її здоров'я, що тепер вона потребує постійного медичного нагляду та сторонньої допомоги.
Відтоді Олена живе в приватній клініці, де за нею цілодобово доглядають лікарі й медсестри. Сашко розповідав, що раніше його мама була надзвичайно активною жінкою. Любила подорожувати, займалася благодійністю, обожнювала садівництво й завжди знаходила час для родини. А тепер більшу частину дня проводить у ліжку або спеціальному кріслі, залежачи від людей, які допомагають їй навіть із найпростішими щоденними справами.
Але найболючіше в цій історії навіть не це, бо невдовзі після аварії чоловік подав на розлучення.
Віктор Павлович Шумов, успішний бізнесмен, власник великої будівельної компанії та батько мого хлопця, вирішив, що більше не хоче залишатися поруч із дружиною, яка потребує постійного догляду. Зараз він живе з іншою жінкою, яку Сашко терпіти не може, хоча продовжує оплачувати лікування колишньої дружини.
І я навіть не знаю, що в цій ситуації гірше. Те, що чоловік залишив Олену в найважчий період її життя, чи те, що тепер її здоров'я фактично залежить від його грошей.
Саме через це Сашко досі живе в батьковому будинку. Саме через це навчається на економіста, хоча колись мріяв про зовсім іншу професію. І саме через це змушений миритися з багатьма речами, які ненавидить.
Він ніколи не скаржиться на своє життя. Принаймні іншим. Але мені розповідає все. І я знаю, наскільки сильно його пригнічує ця залежність.
– Ти ж розумієш, що вона може одужати? – тихо кажу, повертаючись до нього. – Можливо, просто потрібно більше часу.
– Дуже хочу в це вірити, – відповідає він.
– Тоді вір. Ти сам казав, що вона сильна жінка.
– Найсильніша з усіх, кого я знаю.
– От бачиш. А ще в неї є ти.
Сашко повертає до мене голову, і на його губах з'являється слабка усмішка.
– Думаєш, цього достатньо?
– Думаю, це дуже багато.
Він підносить мою руку до губ і цілує пальці.
– Дякую, маленька.
– За що? – дивуюсь.
– За те, що ти в мене є.
Я відчуваю, як до горла підступає клубок, але лише усміхаюся.
– А ти – в мене.
Він знову дивиться на дорогу, а я ще якийсь час не відпускаю його руки. Мені хочеться вірити, що все обов'язково буде добре. Що одного дня Олена зможе повернутися додому, що Сашко перестане залежати від батька, що ми закінчимо університет, знайдемо хорошу роботу й почнемо будувати наше спільне життя. Звичайне, щасливе життя, у якому не буде місця постійним страхам і чужим наказам.
#11 в Сучасна проза
#23 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 15.11.2026